Читати книгу - "Імперія обіцянок та гріхів, Кері Блек"

Нехай я й спала цілу ніч та сон виявився доволі не приємним. Я надіялась на те, що снитись мені буде Том чи імперія. Але в сни нагло увірвався король Супербії, Варіон Дарксель, точніше наша остання зустріч. 

- «Одного мого бажання достатньо, щоб цей цирк з переходом закінчився. Більше ніяких істинних імператриць,» - повторював він знову і знову уві сні.

Невже він дійсно може це зробити? Розумію, що портали справа рук Супербії та випробування імператриць це давня магія, суті якої жодна жива істота ще не зрозуміла. 

- Лісо, думаєш це варто взяти? - повернула мене в реальність Ілана.

Я й не помітила, як опинилась на ринку. Гул стояв неймовірний, як я тільки могла поринути у себе, коли тут ще й такі приємні запахи. Ринок розкинувся на кілометри, а за ним дивовижний ліс, яскраво зеленого кольору. 

Скуштувавши сиру, який запропонував нам не високий продавець, я згадала, що все ж я у королівстві де найсмачніша їжа.

- Мммм… - протягнула я і твердо констатувала. - Бери!

Ринок в Тинії - справжнє свято для всіх почуттів. Кольорові намети заповнювали площу, пахощі свіжоспеченого хліба, меду й прянощів ширяли у повітрі. Тут продають усе, кошики соковитих фруктів, глечики із золотистим напоєм, пироги, покриті глазур’ю, та навіть екзотичні ласощі від мандрівних кухарів. Музиканти грають веселі мелодії, а діти сміються, бігаючи між прилавками. 

Я зачарувалась атмосферою та забувала про те, що насправді мені потрібно від королівства Гула. Ми з Іланою куштували все підряд, теплі булочки, посипані цукровим пилом, медовий сир, який тане в роті, і соковиті груші, що пахнуть квітами. 

Наші очі блищали від задоволення, а сміх лунав, коли обговорювали смаки з Іланою.

- Схоже ти сама цей цирк закінчиш, - весело хихикнув хтось з боку.

Цирк, - повторила я в голові та згадала про випробування. 

- Лайно! - викрикнула я та прикрила собі рота рукою. Моя мама б таким манерам була не рада.

Я витрачаю другий день на їжу замість того, щоб шукати ключ. 

- Треба вибиратись звідси! - твердо промовила я.

- Куплю ще булочок та підемо, - Ілана потягнула мене в бік прилавку.

- Далі я сама, - відпустила її руку.

Ілана дивно глянула на мене. 

- Ти куди?

- Не знаю, але більше тут залишитись не буду, - дивилась я на вихід з ринку.

Схоже я налякала її цими словами. 

- Не зраджуй своїй мрії, Ілано Вервейн, я б з радістю тобі зараз допомогла та мені потрібно шукати ключі, - кинула наостанок своїй новоспеченій подрузі.

Не знаю, як так вийшло, але щойно я перетнула портал з Септема я наче забула про свої випробування. 

З іншого боку ринку був ліс.

Я думала це найкращий варіант, принаймні побуду в тиші деякий час, доки не придумаю, що робити далі. 

Звуки ярмарку зникли були лише дерева, які  здавалися занадто однаковими, тиша була гнітючою, а шляхи постійно повертали мене назад. Раптом попереду я побачила знайомий вигляд - хатинку Ілани. На порозі стояла новоспечена подруга, привітно кличучи мене всередину. Невже вона швидше мене дійшла? І, як взагалі я тут опинилась? Я погано памʼятаю дорогу до ринку та схоже ми йшли вздовж лісу. Можливо вона якось скоротила шлях?

- Ти все ж вирішила повернутись? - радісно Ілана плеснула в долоні. - Ми якраз накрили стіл. Скуштуй, не соромся, - м’яко сказала вона, виставляючи на стіл ту саму їжу, що ми їли раніше, а посередині поставила сонце Гули.

Я відчула дивний дисонанс, щось було не так. Ввічливо відмовилася, але сцена повторилася. Знову й знову я ніби заходила в той самий будинок, чула ті самі слова й бачила тих самих людей.

- Ти вже нам, як рідна, - мовила Лінн, та підняла келих.

- Не соромся, Лісо, сідай з нами! - наполягав Рофл. - Чи краще сказати Алісія Лоран?

Мене на мить наче холодною водою облило. Обличчя Рофла й Лінн стали невиразними, я повернула голову до вікна. Трава не ворушилася, а їжа пахнула надто гостро та занадто солодко. 

Я дістала з сумочки кинджал та направила до сімʼї Вервейн. 

- Хто ви такі? - промовила дивлячись на трьох осіб.

Рофл та Лінн перетворились на монстрів. Вони були схожі на велетенських хижаків із чотирма лапами, їхня шкіра нагадувала грубий камінь, а очі світилися червоним, ніби жар.

Я заховала свій маленький кинджал та з сумочки витягнула меч, який був доречніший в цій ситуації. Монстри переглянулись, схоже їх також здивувала поясна сумка, яка вміщує величезний меч. 

Зʼєднавши зброю зі своєю вогняною, магічною силою, я приготувалась.

Лезо зблиснуло в тьмяному світлі, відображаючи відблиски їхніх палаючих очей. Монстри низько гарчали, опускаючись на чотири лапи, готові до стрибка.

Я зробила крок убік, уникаючи їхнього першого наскоку, і одразу нанесла удар, розрізавши повітря зі свистом. Мої рухи були точними й швидкими, але монстри, здавалося, були створені зі скелі - меч лише залишав на їхній шкірі подряпини.

Один із них спробував напасти з флангу, але я різко повернулася, збивши його лапи своїм лезом. Інший стрибнув зверху, та я встигла присісти й завдати потужного удару по його грудях, залишивши глибокий слід.

І зненацька я знову опинилась перед хатинкою Вервейн, де на порозі стояла Ілана. 

- Ти все ж вирішила…. - почала вона та я грубо її відштовхнула зайшовши в дім.

Лінн та Рофл сиділи за столом та зробили оскал гієни, коли я дістала свій меч. Вони вмить перетворились на камʼяних монстрів. 

Я знову завдала удару одному з них та сценарій знову повторився. 

- Що за маячня! - викрикнула я.

Мої магічні та фізичні сили закінчувались. Скільки ще буде тривати це? 

Я вкотре тримала меч та важко дихала. 

- Я більше не можу, - тихо промовила сама до себе.

Монстри в цей момент накинулись на мене. Одного я відбила, а ось інший стрибнув зверху та я остаточно втратила свідомість від виснаження. 

Не знаю, що було далі та я відчувала лише тепло чиєїсь магії. Відчувала, як щось лагідне й тепле огортає моє тіло, ніби сонячний промінь пробивається крізь прохолодну тінь. Це тепло заспокоювало біль, розливалося хвилями спокою й турботи, немов м’яке покривало, яке огортає в холодну ніч.