Читати книгу - ""Я — донька ворога", Love"

Я стояла біля вікна вже годину.
Телефон мовчав. Серце — ні.
Кожна секунда була як вічність.

І тоді…
Дзвінок у двері.

Я одразу відчула: це він.
Алі.

Відчинила.
Його погляд… інший. Втомлений. Але вже не гострий, не колючий.
У ньому більше болю, ніж ненависті.

— Можна? — запитав тихо.

Я кивнула. Не довіряючи голосу.

Він пройшов у кімнату, став біля столу. Мовчав. Потім обернувся.

— Я був у старого району. Там, де загинув мій батько.
— І?..

— Я зустрів людину, яка сказала, що не все так просто. Що правда складніша.
І я зрозумів: я хочу чути її від тебе. Не з архівів. Не з чужих вуст.
Від тебе.

Я сіла. Руками стиснула краї пледа. І почала говорити.

— Мама ніколи не розповідала мені правду. Вона лише казала, що мій батько — жорстока людина, яку слід боятися. Але… коли вона померла, я знайшла листи.
Фото. І конверт.
Там було ім’я.
Махмуд Аль-Хашим.
І вирізка з газети.
І короткий запис: “Я мусив. Вони змусили мене.”

— Хто — “вони”? — Алі присів навпроти, не зводячи з мене очей.

— Не знаю. Я ще не встигла дізнатись. Але мені здається, що тато… не діяв сам.
І… може, навіть не він убив. А прикривав когось. Можливо, щоб урятувати мене.
Я не знаю…

Мої руки тремтіли. Очі повнилися сльозами.

— Алі… я не хотіла мовчати. Я боялась. Я думала, що втрачати тебе — болючіше, ніж жити з таємницею.

Він узяв мою руку.
Довго дивився на неї.
Потім — на мене.

— Ти — не твій батько, Софіє. І я — не мій.
Але ми — їхні діти. І ми маємо вирішити: продовжувати їхню війну чи… створити свій шлях.

Я не витримала — обійняла його. Він притис мене до грудей.

І в тиші я почула, як б’ється його серце.
Все ще для мене.

---

> Між нашими серцями — не помста. А шанс. І ми ще можемо нею скористатись.

---