Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

— Тоді схоже, — сказав повільно Пуаро, — що ми маємо шукати нашого вбивцю у вагоні «Стамбул-Кале». — Він повернувся до лікаря. — Гадаю, ви на це натякали?

Грек кивнув.

— О пів на першу ми в’їхали в замети. Відтоді ніхто не міг вийти з потяга.

Мсьє Бук промовив урочисто:

— Убивця серед нас… у цьому потягу…

Розділ шостий

Жінка?

— Перш за все, — сказав Пуаро, — варто перекинутися кількома словами з молодим Макквіном. Можливо, він надасть нам цінну інформацію.

— Звичайно, — погодився мсьє Бук.

Він звернувся до chef de train:

— Будь ласка, приведіть сюди Макквіна. — Chef de train вийшов із купе.

Провідник повернувся з купкою паспортів і квитків, які подав мсьє Буку.

— Дякую, Мішелю. Гадаю, буде краще, якщо ви повернетеся на свій пост. Ваші свідчення ми запишемо пізніше.

— Добре, мсьє.

Повернувшись, Мішель вийшов із купе.

— Коли ми поговоримо з молодим Макквіном, — сказав Пуаро, — можливо, мсьє le docteur пройде зі мною до купе вбитого?

— Звісно.

— А опісля, коли ми закінчимо з…

Але в цей момент chef de train повернувся в купе з Гектором Макквіном.

Мсьє Бук піднявся.

— Тут трохи тіснувато, — люб’язно зауважив він. — Сідайте на моє місце, мсьє Макквін. Тоді мсьє Пуаро сидітиме навпроти вас…

Він повернувся до chef de train.

— Звільніть вагон-ресторан від пасажирів, — сказав він. — Передамо його в розпорядження мсьє Пуаро. Опитуватимете пасажирів там, mon cher?

— Так, там буде найзручніше, — погодився Пуаро.

Макквін стояв і дивився то на одного, то на іншого, не зовсім розуміючи швидкий потік французької мови.

— Qu’est ce qu’il y a? — почав він старанно. — Pourquoi?..[36]

Енергійним жестом Пуаро вказав йому зайняти місце в кутку. Той сів і почав знову:

— Pourquoi?.. — Потім передумав і перейшов на рідну мову: — Що відбувається у потягу? Щось сталося?

Його погляд блукав від одного чоловіка до іншого.

Пуаро кивнув.

— Точно. Дещо трапилося. Приготуйтеся до удару. Ваш працедавець, мсьє Ретчетт, мертвий!

Макквін присвиснув. Крім того, що його очі трохи ширше розплющилися, він не виказував жодних ознак здивування чи смутку.

— То вони таки дісталися до нього, — сказав він.

— Що саме ви хочете сказати цією фразою, мсьє Макквін?

Макквін вагався.

— Ви припускаєте, — наполягав Пуаро, — що Ретчетта вбили?

— А хіба ні? — На цей раз Макквін здивувався. — Ну, — повільно продовжував він. — Саме так я й подумав. Ви хочете сказати, що він просто помер уві сні? Чому, старий був міцний, як… як…

Він замовк, не підібравши жодного порівняння.

— Ні, ні, — сказав Пуаро. — Ваше припущення цілком вірне. Мсьє Ретчетта вбили. Зарізали. Але хочу знати, чому ви були так упевнені, що то вбивство, а не природна смерть?

Макквін вагався.

— Я маю зрозуміти, — сказав він. — Хто ви такий? І що вам до цього?

— Я представляю міжнародну компанію спальних вагонів, — Пуаро замовк, а потім додав: — Я детектив. Мене звати Еркюль Пуаро.

Якщо він очікував вразити, то тут зазнав невдачі. Макквін просто сказав: «А, так?» — і чекав, що той продовжить.

— Можливо, вам це ім’я відоме?

— Ну, здається, знайоме, але я завжди думав, що так звати жіночого кравця[37].

Пуаро подивився на нього з огидою.

— Неймовірно! — сказав він.

— Що неймовірно?

— Нічого. Перейдімо до предмету обговорення. Я хотів би, мсьє Макквін, щоб ви розповіли все, що знаєте про покійника. Ви з ним родичі?

— Ні. Я… я був… його секретарем.

— Як довго ви обіймали цю посаду?

— Трохи більше року.

— Будь ласка, розкажіть мені все, що можете.

— Ну, я зустрів містера Ретчетта понад рік тому, коли був у Персії…

Пуаро перервав його:

— Що ви там робили?

— Я приїхав із Нью-Йорка, щоб оцінити можливості нафтової концесії. Не думаю, що ви захочете про це слухати. Мене з друзями добре обкрутили на цій справі. Мсьє Ретчетт жив у тому ж готелі. Він саме посварився зі своїм секретарем. Запропонував мені роботу, і я прийняв пропозицію. Тоді я був вільний, тому зрадів, що знайшов добре оплачувану роботу, так би мовити, без проблем.

— А потім?

— Ми подорожували. Містер Ретчетт хотів побачити світ. У дорозі йому заважало незнання іноземних мов. Тому я швидше працював гідом, ніж секретарем. Гарні були часи.

— Тепер розкажіть мені все, що знаєте про свого працедавця.

Юнак знизав плечима. На його обличчі на мить з’явилося збентеження.

— Це не так просто.

— Яке його повне ім’я?

— Семюель Едвард Ретчетт.

— Він був громадянином США?

— Так.

— З якої частини Америки він походив?

— Не знаю.

— Що ж, розкажіть мені, що вам відомо.

— Правда в тому, містере Пуаро, що я нічого не знаю! Містер Ретчетт ніколи нічого не розповідав ні про себе, ні про своє життя в Америці.

— Як думаєте, чому?

— Не знаю. Я собі уявив, що, можливо, він соромився свого походження, деякі чоловіки такі.

— Чи таке пояснення задовольняє вас?

— Щиро кажучи, ні.

— У нього були якісь родичі?

— Він ніколи не згадував про них.

Пуаро наполягав.

— У вас же мали виникнути якісь здогади щодо цього, містере Макквіне.

— Так, правда ваша. Перш за все, я не вірю, що Ретчетт — його справжнє ім’я. Я припускаю, що він покинув Америку, щоб утекти від когось чи від чогось. І гадаю, що йому це вдавалося аж до останнього часу.

— А тоді?

— Він почав отримувати листи… листи з погрозами.

— Ви їх бачили?

— Так. Його кореспонденція належала до моїх обов’язків. Перший лист прийшов зо два тижні тому.

— Ті листи були знищені?

— Ні, думаю, кілька ще й досі в моїх папках. Один із них Ретчетт розірвав у нападі люті. Принести їх?

— Якщо ви такі люб’язні.

Макквін вийшов із купе. Він повернувся через кілька хвилин і поклав перед Пуаро