Читати книгу - "Срібні очі , Olenka Ing"

Аліна стояла на старому мосту, що тремтів під кожним поривом вітру. Ніч була наповнена очікуванням. Вона знала, що Віталій прийде — він завжди приходив, навіть тоді, коли говорив, що не прийде. Серце стукало швидше, ніж зазвичай. Вона боялася не його гніву чи дорікань — вона боялася, що він справді зламався.

— Аліно, — пролунало позаду. Її брат стояв у темряві, руки схрещені на грудях, а очі блищали вогником, який вона добре знала. — Я думав, ти розумніша. Навіщо ти втягнулась у це?

— Бо я не можу стояти осторонь, Віталію, — голос її був спокійним, але очі — палаючими. — Я більше не та дитина, яку ти оберігав. Мені дали цей дар, і я повинна використати його, щоб врятувати цей світ.

Віталій підійшов ближче, тіні ковзали по його обличчю.

— Світ… Аліно, ти коли-небудь замислювалась, що цей “світ” не вартий порятунку? Люди зраджують, руйнують, воюють. А ти хочеш стати для них жертвою?

Аліна відчула, як щось рветься всередині.

— Ти говориш, наче вже здався, — прошепотіла вона. — Але я пам'ятаю того Віталія, який стояв за мене, коли всі сміялися. Я пам'ятаю брата, який вчив мене тримати удар. Де він зараз?

Її слова пронизали його як стріли. Він відвів погляд.

— Він залишився у минулому, Алі. Його більше немає.

— Брехня, — кинула вона різко. — Він стоїть зараз переді мною. Просто ховається за маскою.

---

Її очі блищали, але голос залишався стійким:

— Я не хочу, щоб ти боровся проти мене. Я хочу, щоб ти боровся поруч зі мною. Ми можемо змінити світ, але тільки разом.

Віталій розтулив губи, хотів щось сказати — та раптом вони почули хруст гілок. З темряви вийшла постать. Той самий незнайомець у чорному плащі. Його голос був тихим, як зміїне шипіння:

— Зворушливо… Але ваш час майже вичерпано.

Аліна інстинктивно стиснула руки в кулаки, відчуваючи, як сила прокидається в ній, пульсуючи в кожній жилці.

— Хто ти? — спитала вона, тримаючи погляд незнайомця.

— Я — тінь вашого майбутнього, — він посміхнувся. — І, повірте, це майбутнє далеко не таке світле, як ви думаєте.

Віталій зробив крок уперед, ставши між ним та сестрою.

— Тобі краще піти. Зараз же.

Незнайомець посміхнувся ще ширше.

— Ти справді думаєш, що зможеш її захистити? Ти? Той, кого вона вже обігнала?

Аліна поклала руку на плече брата. Її голос був тихим, але сильним:

— Не слухай його. Ми разом. І ми вистоїмо.

Віталій глянув на сестру, і в його очах вперше за довгий час з’явилося те саме світло, яке вона пам’ятала. Він кивнув.

— Разом.

---

Але незнайомець уже підняв руку. З повітря заклубився морок, що повз по землі, обвиваючи їх ноги, стискаючи груди. Аліна відчула, як сила всередині неї б’ється, прагнучи вирватись назовні.

“Я готова. Я не одна. Я зможу.” — її думки стали чистими, як кришталь. І раптом вибухнуло світло — м’яке, але пронизливе. Тіні відступили, а незнайомець розсміявся.

— Що ж, малеча, тепер гра тільки починається.

Він зник у повітрі, залишивши по собі холод і гіркий присмак страху.

---

Віталій і Аліна залишились на мосту. Її серце все ще гупало в грудях.

— Він ще прийде, — прошепотіла вона.

— Ми будемо готові, — відповів Віталій, ніжно торкаючись її руки.

Аліна посміхнулась крізь сльози.

— Ми змінимо майбутнє. Разом.

І в цю мить вона зрозуміла: її дар — не тільки сила, а й здатність пробуджувати серця тих, хто поруч. Її місія — не лише боротися, а й об’єднувати. А це набагато сильніше, ніж будь-яка магія.

---

Віталій нахилився до Аліни й тихо сказав: “Є речі, про які Ітан тобі ніколи не розповість.”»