Читати книгу - "Глибоко під водою"

Звичайно, не спокійна, а мертва. Але її обличчя не було перекривлене чи спотворене. Якщо не дивитися на решту її тіла — зламані кінцівки, неприродно вигнутий хребет, то можна було подумати, що вона просто потонула.

Я відрекомендувалася й одразу подумала: є щось у ньому дивне — очі сльозяться, руки злегка тремтять, і він це тремтіння старанно приховує, тре їх одну об одну, долонею по зап’ястю — мені згадався мій тато «після вчорашнього» — коли він був такий, то слід було говорити тихо, не підводити голови.

Не підводити голови принаймні видалося доречним і тут. Я пробула на півночі менш ніж три тижні після квапливого переведення з Лондона через необачний службовий роман. Чесно кажучи, я тільки й хотіла, що працювати над справами і не згадувати цю маячню. Я спочатку всією душею передчувала нудну роботу, тож дуже здивувалася, коли мене покликали розслідувати підозрілу смерть. Жінка, що її тіло помітив у річці чоловік, який гуляв із собакою. Вона була повністю одягнена, отже, не купалася. Головний інспектор сказав мені прямо:

— Ця майже напевно стрибнула, — сказав він мені. — Вона була в бекфордському Затоні Утоплениць.

Одне з перших запитань, які я поставила інспекторові Таунсенду:

— Ви вважаєте, вона стрибнула?

Він глянув на мене, придивився. Потім вказав на кручу.

— Ідіть туди, — сказав він, — знайдіть наукового співробітника і дізнайтеся, чи виявили що-небудь: ознаки боротьби, кров, зброю. Її телефон був би хорошим початком, бо в неї його при собі не було.

— Зараз.

Ідучи, я озирнулася на жінку і подумала, який печальний у неї вигляд: звичайний, неприкрашений.

— Її звали Даніелла Ебботт, — сказав Таунсенд, злегка підвищивши голос. — Вона місцева. Письменниця і фотограф, доволі успішна. У неї є дочка, п’ятнадцять років. Так що відповідь на ваше запитання буде: ні, мені не здається ймовірним, що вона стрибнула.

Ми разом підійшли до кручі. Стежкою від невеликого пляжу над затоном, потім вона завертає праворуч, крізь дерева, йде круто вгору до верху скелі. Шлях де-не-де був грязький: було видно, де черевики ковзали у раз у раз, стираючи давніші сліди. На вершині стежка різко повертала ліворуч і з ліска вела просто до краю скелі. Мій шлунок сіпнуло вниз.

— Господи!

Таунсенд озирнувся через плече. Моя реакція його майже повеселила.

— Боїтеся висоти?

— Абсолютно обґрунтований страх не так поставити ногу й розбитися на смерть, — сказала я. — Наче мали б тут поставити якесь поруччя чи що, правда? Тут не зовсім безпечно, так?

Інспектор не відповів, просто пішов далі, цілеспрямовано, небезпечно близько до краю. Я рушила за ним, тулячись до кущів дроку, щоб не дивитися з обриву на воду внизу.

Науковий співробітник — блідий і патлатий; вони, здається, всі такі — не мав особливо втішних новин.

— Ні крові, ні зброї, жодних очевидних ознак боротьби, — знизав плечима він. — Навіть сміття свіжого практично не трапилося. Але її камера пошкоджена. І без SD-карти.

— Її камера?

Патлатий розвернулася до мене.

— Уявляєте? Вона встановила тут камеру-відеопастку в рамках того проекту, над яким працювала.

— Навіщо?

Він знизав плечима.

— Щоб знімати людей тут… щоб побачити, що вони робитимуть. Тут час від часу стовбичать усякі диваки, розумієте, так було всю історію цього місця. Або, може, вона хотіла зняти в процесі когось, хто…

Він скривився.

— Боже. І хтось пошкодив цю камеру? Ну, це… незручно.

Він кивнув.

Таунсенд зітхнув, склавши руки на грудях.

— Справді. Хоча це не конче що-небудь означає. Її обладнання псували й раніше. Її проект мав тут противників. Насправді, — він кроків на два підійшов до краю, і я відчула, що в мене паморочиться голова, — я навіть не впевнений, що вона замінила камеру після того, як її поламали в останній раз. — Він поглянув униз. — Там ще одна, чи не так? Причеплена десь нижче. Що скажете?

— Так, здається, ціла. Ми збиралися принести її, але…

— Вона нічого не покаже.

Патлатий знову знизав плечима.

— Може, покаже, як вона падає, але не скаже нам, що трапилося тут. Відтоді минуло понад двадцять чотири години, і ми, здається, не наблизилися до того, що тут насправді сталося. Телефон Нел Ебботт не з’явився, що нетипово, хоча, можливо, не надто дивно. Якщо вона стрибнула, то є шанс, що вона спочатку викинула його. Якщо вона впала, він, може, десь у воді: мабуть, провалився в мул чи його знесло течією. Якщо її хтось штовхнув, то, звичайно, він міг спочатку його відібрати, але з огляду на відсутність будь-яких ознак боротьби вгорі на скелі версія про силоміць відібраний телефон не видається ймовірною.

Я заблукала, повертаючись після того, як возила Джулс (ні, НЕ Джулію) на розпізнання тіла до лікарні. Я підкинула її до Млина, і мені здалося, ніби я повертаюся у відділок, аж виявилося, що ні: переїхавши міст, я завернула кудись за ріг і опинилася знову на річці. Як я вже казала, всі дороги ведуть туди. Хай там як, я вийняла телефон, намагаючись з’ясувати, куди їхати, коли побачила гурт дівчат, які йшли через міст. Ліна, на голову вища за інших, відбилася від компанії.

Я залишила машину й пішла за нею. Про дещо я хотіла запитати її: щось таке, про що казала її тітка, — але не встигла я наздогнати її, як вона почала сперечатися з кимось — з жінкою за сорок, можливо. Я побачила, як Ліна схопила її за руку, а жінка вирвалась і затулила обличчя руками, немов боячись удару. Потім вони раптово розійшлися — Ліна ліворуч, а жінка просто на гору. Я пішла за Ліною. Вона відмовилася пояснювати мені, що сталося. Наполягала на тому, що не сталося нічого поганого, і взагалі то була не суперечка, що це врешті не моя справа. Вийшла вистава-бравада, але обличчям дівчинки текли сльози. Я запропонувала провести її додому, але вона мене послала.

Ну я і відчепилася. Поїхала назад у відділок і відзвітувала