Читати книгу - "Ніколи, Кен Фоллетт"

Юсуфова оселя не відрізнялася від її власної: збудована з глиняних блоків і крита пальмовим листям.

Ставши перед дверима, вона погукала:

— Є хто вдома?!

Упізнавши її голос, Юсуф відповів:

— Кія! Заходь.

Він сидів схрестивши ноги й лагодив велосипеда, клеячи латку на камеру. Низенький, з привітним лицем, Юсуф зовсім не був такий деспотичний, як більшість чоловіків. Завжди радий бачити Кію, він широко усміхався. Його дружина Азра годувала дитину груддю. Її усмішка була не така щира й привітна. На худому обличчі залягла втома, та це була не єдина причина стриманості. Правда полягала в тому, що Юсуф виявляв забагато уваги Кії. Після загибелі Саліма він почав дуже опікуватися родичкою, дозволяючи собі брати її за руку й обіймати частіше, ніж це було справді необхідно. Кія підозрювала, що він хотів би взяти її собі за другу дружину, й Азра, певно, теж про це здогадувалась. Полігамія в Чаді не заборонялася, і в таких шлюбах жили мільйони християнок і мусульманок.

Кія не робила нічого такого, що заохочувало б Юсуфову поведінку, утім, і не спиняла його, бо й справді потребувала захисту, а він був єдиним чоловіком серед її родичів у всьому Чаді. Тепер же вона непокоїлася, що напруга, викликана таким любовним трикутником, стане на заваді її планам.

Юсуф запропонував їй овечого молока з глиняного глека. Налив трохи в мисочку, і вона поділила напій із Наджі.

— Минулого тижня я мала розмову з іноземкою, — сказала вона, напуваючи Наджі. — Це була біла американка, яка приїхала досліджувати, чому висихає озеро. Я розпитала в неї про Європу.

— Розумно, — мовив Юсуф. — І що вона тобі розповіла?

— Що перевізники — злочинці й можуть нас пограбувати.

Юсуф стенув плечима.

— А тут нас можуть обібрати джихадисти.

Утрутилася Азра:

— Але в пустелі обікрасти людину простіше. І покинути на погибель.

— Твоя правда, — погодився з дружиною Юсуф. — Я просто до того, що зараз усюди небезпечно. Якщо не поїдемо звідси, то загинемо.

Юсуф був у поблажливому настрої — те, що треба Кії. Вона вхопилася за його слова:

— Буде безпечніше, якщо поїдемо всі разом, уп’ятьох.

— Звісно, — відповів Юсуф. — Я про всіх подбаю.

Кія мала на увазі зовсім не це, але сперечатись не стала.

— Саме так, — підтвердила.

Він промовив:

— Я чув, що в Трьох Пальмах живе чоловік на ім’я Хакім.

Трьома Пальмами називалося містечко десь за двадцять кілометрів звідтіля.

— Кажуть, він доправляє людей аж до Італії.

У Кії закалатало серце. Раніше вона не чула про Хакіма, але ця новина ніби наблизила її порятунок. Раптом перспектива зробилася досяжною — і страшнішою. Вона мовила:

— Американка, з якою я розмовляла, казала, що з Італії до Франції легко дістатися.

Азрина донька, Данна, напилася. Мати втерла їй підборіддя рукавом і поставила на ніжки. Данна підійшла до Наджі, й вони почали гратися одне коло одного. Азра взяла слоїк олії, натерла соски й опорядила сукню. Спитала:

— Скільки бере Хакім?

Юсуф відповів:

— Звичайна ціна — тисяча доларів.

— За одного чи всю родину? — уточнила Азра.

— Не знаю.

— А за немовлят платити треба?

— Напевно, все залежить від того, чи потрібне їм окреме місце.

Кія не любила голослівних аргументів, не підкріплених фактами.

— Я піду в Три Пальми й спитаю в нього сама, — мовила вона нетерпляче.

Хай там як, їй хотілося побачити Хакіма на власні очі, поговорити з ним і подивитися, що він за людина. По двадцять кілометрів у обидва боки вона легко пройде за день.

Азра сказала:

— Залиш Наджі в нас. Так далеко з ним ти не зайдеш.

Кія подумала, що, коли треба, вона змогла б піти і з ним, однак відповіла:

— Дякую. Це велика допомога.

Вони з Азрою часто наглядали за дітьми одна одної. Наджі любив бувати тут. Йому подобалося спостерігати, що виробляє Данна й повторювати за нею.

Юсуф збадьорився:

— Ти подолала таку відстань. Можеш залишитися на ніч і вирушити зранку.

Це була слушна думка, проте Юсуф аж занадто наполегливо хотів ночувати в одній кімнаті з нею. До того ж вона помітила, як лицем Азри промайнув невдоволений вираз.

— Ні, дякую, мені час додому, — тактовно сказала вона.—Але я приведу Наджі із самого ранку. — Підвелася, взяла сина на руки. — Дякую за молоко, — додала. — Благослови вас Господь. До завтра.

* * *

Зупинки на заправках у Чаді тривали довше, ніж у Штатах. Люди не поспішали повертатися на дорогу. Вони перевіряли колеса, заливали мастило у двигун і оглядали радіатори. Тут слід бути готовим до всього, бо на допомогу можна чекати по кілька днів. Крім того, заправка відігравала роль ще й такого собі інформаційного хабу. Водії спілкувалися з власником і один з одним, розповідаючи, де поставили нові блокпости, де можна натрапити на військову колону чи засідку джихадистів, а де вирує піщана буря.

Абдул і Тамара домовилися зустрітися на трасі між Нджаменою та озером Чад. Абдул хотів поговорити, перш ніж повернутися в пустелю, а коли випадала така нагода, волів робити це без посередництва телефону й повідомлень.

Приїхавши на станцію раніше за неї, він продав власникові блок «Клеопатри». Саме підняв капот залити води в резервуар двірників, коли під’їхала автівка. Кермував місцевий чоловік, а на пасажирському сиділа Тамара. У цій країні працівники посольств ніколи не їздили самі, особливо жінки.

Коли вона вийшла з машини, Абдул подумав, що з першого погляду від тутешньої її не відрізнити. Чорні очі й волосся, сукня з довгим рукавом поверх штанів, голова прикрита шаллю. Та уважний спостерігач за впевненою ходою, безстрашним поглядом, яким прошила чоловіка, і тим, що зверталася до нього, як до рівного, здогадається, — вона з Америки.

Абдул усміхнувся. Тамара була мила й приваблива. Щоправда, його інтерес до неї аж ніяк не романтичний — ще кілька років тому мав удосталь романтики, від якої досі не зміг відійти. Йому радше імпонувала її життєрадісність.

Абдул озирнувся. За офіс АЗС правила глиняна халупа, з якої власник торгував водою та харчами. Від колонки від’їжджав пікап. Більше там нікого не було.

Та вони з Тамарою однаково вирішили не ризикувати й удавали, ніби не знайомі. Поки водій заправляв авто, Тамара стала спиною до нього