Читати книгу - "Проклята краса"

— Ви одружені! — силоміць виштовхнула вона з себе два слова, ненависні слова, й помітила, як потемніло та насупилось його вродливе обличчя. Вона спробувала випручатись з його обіймів, відійти далі, але теплі чоловічі долоні не пустили її, тримаючи міцно за стан. А слова, що пролунали потім, змусили завмерти.

— Я покину Галину, — гаряче зашепотів Павло, й вона зрозуміла, що слова ці не є пустими. Він і справді покине дружину, покине заради неї! — Ми поїдемо звідси далеко-далеко, туди, де будемо тільки удвох, а поряд — наше кохання, наше щастя! Скажи тільки слово, Ганно, одне слово, і я все покину!

Які жадані та в той же час страшні слова! Вона була надто розгублена і схвильована, щоб відповісти на його заклик. Ганнуся відчувала, як все єство її розділяється на дві ворогуючі половини, коли одна бажала погодитись, а інша закликала отямитись, не руйнувати чужої родини.

Гребенко вхопив її ще міцніше.

— Погоджуйся, Ганнусю, погоджуйся, моя люба. Повір, ти не пожалкуєш, жодної хвилини не пожалкуєш.

На вродливому обличчі Ганнусі відобразились усі почуття, що розривали її зсередини.

— Я… я не знаю, — невпевнено прошепотіла вона й здригнулась, раптом зачувши зовсім поряд скрипіння важких коліс та свист шкіряного батога.

— Цоб-цоб-цобе, — почувся каркаючий старечий голос, й Ганнуся ледь не застогнала, упізнавши голос діда Опанаса, батькового дядька. Вона відчула, як розтислись сильні долоні Павла, відпускаючи її, і ледь втрималась на ослаблих ногах. Потім відступила на декілька кроків і повільно поглянула туди, звідки було чутно скрипіння коліс. На велику дерев’яну гарбу було навалено свіжої темно-зеленої трави, а на самій горі, похитуючись з боку на бік, сидів дід Опанас, худий, як жердка, старий, виблискуючи неприязним поглядом вицвілих сірих очей. Ледь помітно прижмурившись, він лупцював по спинах двох волів, не зводячи з Ганнусі гострого погляду.

— Здоров, Ганко, — нарешті проскрипів він, і Ганнуся помітила подив та осуд в його очах, відчула, як наливається жаром її лице від сорому.

Вона ще відступила від застиглого Гребенка.

— Здоров, діду, — ледь вичавила вона нарешті з себе і, кинувши на похмурого діда Опанаса збентежений погляд, раптом не втрималась, стрімко обернулась і побігла по дорозі вгору, до села, з жахом думаючи про те, що дід Опанас неодмінно розбовкає таткові про побачене, а вона не знала, навіть уявити не могла, як до всього цього поставиться батько.

3

Худими тремтячими пальцями Галина зібрала докупи своє тонке, рідке та змарніле чорне волосся, заплела його в неохайну косу та затягнула мотузкою. Потім глянула в дзеркало, болісно скривившись від побаченого. Марне, виснажене постійною нервовою напругою обличчя, яке ця безсонна ніч у сльозах зробила зовсім потворним. Пригадавши сяюче вродою та молодістю, з тонкими рисами та повними червоними вустами, блакитнооке лице сусідки Ганни, Галина ледь чутно застогнала й тихенько заплакала, заскиглила, порушуючи тишу пустої хати.

— Павле, Павле, — скрізь сльози завела вона, сідаючи на лаву та розгойдуючись з боку на бік. Петрик, дивлячись на неї широко, здивовано відкритими світлими, Павловими, оченятами, й собі тихенько заскиглив, але до матері не пішов, забився в куток біля пічки, час від часу кидаючи швидкі погляди в бік дверей. Бабуню виглядав. Галина тільки байдуже сковзнула по ньому поглядом, а потім знову заревіла, нервово жмакаючи грубу тканину своєї сукні.

Невже вона втратить його? Втратить назавжди. Невже ця ясноока діваха зможе зробити те, чого не зуміла зробити нескінченна ватага вродливих, гарненьких жінок та дівчат, що траплялись йому в житті? Невже вона закохала його в себе? Галина не бажала в це вірити, відчуваючи, що обманює саму себе. Потяг Павла до цієї дівиці був надто сильним, аби вона могла залишатися спокійною, знаючи, що його пристрасть мине досить скоро. Ні, із Ганкою було все інакше, Галина відчувала то, холонучи від думки, що він, можливо, уже й закохався в це кирпате дівчисько.

Невже, невже її чоловік кохає цю Ганну?

Думки про це гострими пазурами вп’ялись у серце, не бажаючи відпускати, наповнюючи його розпачем та болем. Як же ненавиділа вона його за це можливе почуття, почуття злочинне та злодійкувате. Ненавиділа і кохала. Кохала завжди, ще з самого дитинства, й буде кохати, кохати завжди, допоки подих смерті не обірве життя в її серці. Вона вирішила давно, що Павло створений для неї і має належати тільки їй, й усе зробила для того, аби він належав тільки їй, аби отримати його, забувши про все, про сором та власну гідність. І не для того перетерпіла вона стільки, аби віддати його якійсь негідниці, що ледь вилізла з пелюшок, а вже краде чужих чоловіків.

Ні, вона, Галина, без боротьби його не віддасть…

Заскрипіли тихо двері, відриваючи Галину від думок та змушуючи здригнутися. Обірвавши плач, вона повернула голову та невдоволено поглянула на низькорослу, товстувату постать матері, яка заходила до хати з цеберкою свіжого молока в пухких руках. Петрик теж затих і зачеберяв до бабусі на нетвердих своїх, слабеньких ніжках.

— Баба!

Блимнувши на дочку похмурим поглядом, Олена Миронівна поставила на припічок цеберко з молоком, підхопила на руки заплакану дитину й лагідно притулила до своїх широких грудей.

— Знову цюмриш? — зле, глухо запитала вона Галину, посилюючи роздратування.

Галина звузила очі.

— А що мені, радіти та пісень співати, коли в мене чоловіка крадуть, а в дитини батька?

Олена Миронівна декілька важких хвилин вдивлялась у бліде, змарніле, спухле від сліз обличчя доньки, а потім роздратовано повела плечима, скривила лице.

— Дура ти, Галько, дура, — промовила, наче виплюнула, вона, легенько погойдуючи Петрика на руках. — І чого вчепилась ти, мов той реп’ях, у того Павла? Чому не жилось тобі спокійно? Бачила ж ти, що не потрібна йому, що не кохає він тебе й не покохає, а все одно лізла, як те сліпе теля в яму. Чи не було в тебе хлопців? Той же Мишко Татаренко, чим гірший був він від твого Павла? А як упадав за тобою, як кохав, на руках був ладен носити.

Галина скосила на матір заплакані очі, вологу в яких поступово висушувало роздратування.

— Замовчіть, мамо, — вигукнула вона, схоплюючись з лави та підбігаючи спочатку до пічки, а потім до вікна. — Ви