Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Дажбожа криниця 📚 - Українською

Читати книгу - "Дажбожа криниця"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дажбожа криниця" автора Мирослава Горностаєва. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 15
Перейти на сторінку:
ножем.

— Спиніться задля Роду! — зойкнула я.

— А, — засміявся князь, — материна відьма? Ти не старієш…

— Князю, вийдіть, прошу…

Він усміхався. Був дуже блідий. Відросле волосся стирчало їжачком, наче в хлопчиська. Від князевого погляду, повного моторошного спокою, мені стало страшно. Я не злякалася б, аби він рушив на мене із зброєю, поламавши всі звичаї. Жах узяв мене такий же, як тоді, у трапезній, коли я підслухала князеву розмову з Віщим Вогнедаром. Жах перед Тьмою.

— Не кланяєшся, відьмо? — спитав Володимир ущипливо, — нічого, вклонишся… Всі вклонитесь. А ти, — до Рогнеді, - готуйся до шлюбу!

Вийшов, вдаривши дверима. Я вихопила в княжича ніж і шпурнула зброю подалі. Потім помогла жінці підвестися.

— За што, за- а што- о? — тихо заводила Рогнеда, — бацька вбив, братів вбив, Полоцьк пустив з димом! Всьо гета забула! Дзєці! П'яцьоро дзєці! Каво замясць сєбє найшов?! Індульфа- варяжина! Балярін…Які то балярін?! Найомнік! Бацька такіх сотню мав! Була — м княгиня, а стала ваяцька жана!

— Та може ще обійдеться, — спробувала втішити я.

— Не, Свєтозаро! Не абайдьоцца! Рамея з Корсуня привьоз, той яму чита кнігі чарадзєйські! То па- грецькі, а то па-славацкі… Я пагано те язики знаю, так пайшла да Мальфріди- чехині, яна цє кнігі разумєє і мне тавмачиць. Вось, што йон чита Владзіміру! Вось!

Рогнедь дістала з-за ложа товсту, писану на пергаміні книгу:

— Ти, мовляць, усьо знаєш… Тавмач вось тут!

Холод пробіг мені по спині. Я знала цю книгу… Бодай би не знати!

«Конче винищите всі ті місця, що служили там люди, яких ви виганяєте, своїм Богам на високих горах, і на пагірках та під кожним зеленим деревом…»

«І розвалите їхні жертовники, і поламаєте камінні стовпи для Богів, і їхні святі дерева попалите у вогні, а бовванів їхніх Богів порубаєте, і вигубите їхнє ймення з того місця…»

— Вось так і Мальфріда тавмаче, — прошепотіла Рогнеда, — у них, в Чехах, саме так і парабілі. Мальфріда каже: «Так хоче Бог!» Я баюсь, Свєтозаро, таго Бога… І Владзіміра нині баюсь. Йон завше був скажений, а з таким Богом… Мальфріда каже, що син етаго Бога добрий… Не знаю, але все адно баюсь!

З Гори я одразу ж побігла до Чари.

— Лихі новини звідусіль, — мовив Віщий, — князь підвищив податок на військо. Найняв ще урманів, вони вже на підході до Києва. Люд по весях ворохобиться. Бути великій крові, як за часів Аскольдових.

— Як се зупинити?! — вирвалося в мене.

— Збиралося нещодавно Коло, прийшла й Марена. Говорить Чорна, що може його… забрати. Аби хтось добув пасмо його волосся та ще дещо… За тебе згадувала… Ти, мовляв, на Горі своя людина.

Я затремтіла:

— Віщий, невже ви згодні?!

Чара зітхнув:

— Я- то був проти… І Троян Велесич, і Берегиня… А от Вогнедар погодився. Ой, лихо… Оте, що корсунський перекинчик князю нашіптує — то для можних. А людям простим говорити будуть про любов, милосердя, всепрощення… Ромейський Бог — дволикий та двоєдушний. Перед сильними плазує, слабого топче.

— Що вирішили Віщі? Чи це таємниця?

— Вирішили, доню, вичекати. Якщо Святославич помре, стіл захопить його вуй, Добриня-любечанин. Сей ще страшніший і безоглядніший. Княжичі ще малі, а Малуня — то не Ольга. Незабаром прибуде його ромейська пава, мо князь і заспокоїться на деякий час. А далі — побачимо.

Ромейка прибула влітку, якраз на Купала. Худюще дівча тонуло в золототканих шатах, але було зле і непогамовне. Володимир кількох своїх жон одружив зі своїми прибічниками, решту ж, в тому числі і пів божевільну від горя Рогнедь, виселив з Гори ген за місто, в одне із княжих сіл. Тоді оголосив, що бере християнський шлюб і зрікається поганського блуду.

— Чи надовго, — пащекували подільські баби, — до наступного разу!

Князеве відступництво кияни серйозно не сприймали, звикли бо вже до його витребеньок. Ратибор, щоправда, ходив, наче хмара, та все згадував Уліба, а батько мій бурмотів потиху:

— Повернувся б з Вираю Святослав, та чересом би паршивця… Чересом межи плечі… Раз князь — стій на своєму. Ольга… Що Ольга? Жона, хоч і мудра. А ти свій розум май.

Дивувало, що Анна-ромейка привезла з собою стільки чорноризників. Гейби військо. Кияни плювалися:

— Греця зострінув, лиха прикмета…

Греців та урманів сього літа на Горі і справді було, що черви. Княжий терем притих, замість дзвінкоголосся різноплемінних жон чути було лише верескливий голос Анни. Малуня зовсім впала духом:

— Вже й князем його не зви, а зви базилисом. Ім'я собі ромейське взяв: Базилій… А це ж Святослав — небіжчик його Володимиром назвав. Все, ім'я рідне навіть, проміняв на вирлату грекиню синок Святославів.

Біда була в тому, що ні я, ні кияни, ні навіть Віщі, окрім хіба що Вогнедара з Мареною, не вірили, що Володимир наважиться на якийсь серйозний чин, на зразок хрещення Аскольдового, коли кияни ховалися від хрестителів-наїзників в лісі. Його сплески раптового гніву так само раптово і вщухали. А треба було повірити, згадавши хоч би Полоцьк та Рогнеду.

Того чорного серпневого дня ми сиділи з Ратибором у дворі батьківської хати. Перунич говорив про наше з ним буття:

— Негаразд, Світозаро. Купальський шлюб ладен для юних. Тра’ свою хату мати, діти…

— Треба… — погоджувалась я.

— Полишу я Гай, та поставлю хижу. А хочеш, заберу тебе в Карпат — гори?

— Не можу, Ратиборе. Батьки, рід, Берегиня…

— Ну, як знаєш, але свій дім потрібен.

«Сказати чи не сказати?»- думала я. Була-м вагітна вже п'ятий місяць, але таїла це, боячись вроків.

— Ратиборе, в нас… Пролунав звук рога…Ще…

— Тривога? — збентежилась я.

— Ні, то княжий бирич, — озвався Ратибор, — дивно, сьогодні ж ніби й день не торговий…

— Люди, слухайте! — почувся геть охриплий вже голос бирича, — Базилівус, базилевс руський…

— Чого? — прогув з-за плоту батьків голос. Татко тільки-но прийшов із кузні — Який ще базилівус?

— Базилевс, — пояснила я, сміючись, — сиріч Володимир — князь.

— 1 все-то в його не по-людському. Ну, що там ще? Новий податок?

— …наказує, - кричав бирич, — прибути всім завтра, зі сходом сонця, на Дніпровий берег, що під Гаєм, аби прийняти святе хрещення!

— Себто як, усім? — розгублено запитав батько, — що там ще за хрещення, Світозаро? Ніби ж згоди спершу спитати треба?

— Хто не прибуде на річку, — кричав далі бирич, — багатий чи убогий, робітник чи жебрак, буде моїм ворогом! Позбавлено буде ослушника майна і покарано смертю! З- за тинів виглядали жінки, чоловіки, розгублено перегукувались:

— Що там є, сусідоньки? — питала цікаво Данка.

— Чоловіче княжий, та поясни ж, що й до чого, — зажадала Ясуня.

— Прийдеш, тітко, — загиготів

1 ... 9 10 11 ... 15
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дажбожа криниця», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дажбожа криниця"