Читати книгу - "Пентаграма"

Наступні десять секунд Харрі здавалося, що він у вакуумі, ні повітря, ні звуків. Він знав: тут і зараз його поліцейська кар’єра може обірватися.

– Добре, Холе. Перш ніж приймати рішення, мені б хотілося поговорити з вашим свідком. – Начальник підвівся. – І, сподіваюся, ви розумієте, що з цієї миті й надалі ця справа має залишатися між нами.

– Скільки ми тут стоятимемо?

Від голосу таксиста Харрі здригнувся. Він вже майже спав.

– Їдьмо назад, – сказав він і кинув останній погляд на дерев’яний будинок.

Коли вони їхали по Кіркевейєн, задзеленчав мобільний телефон. Говорила Беата:

– Здається, знайшли зброю. Ти мав рацію. Пістолет.

– Що ж, вітаю нас обох.

– Дякую… Знайти його було неважко. Лежав у сміттєвому кошику під мийкою.

– Марка і номер?

– «Глок-23». Номер сточений.

– Сліди залишилися?

– Такі ж, як на більшості зброї, конфіскованої нами в Осло.

– Ясно, не читається. – Харрі переклав телефон у ліву руку.  – Неясно тільки, навіщо ти мені все це розповідаєш. Я цією справою не займаюся.

– Я б не говорила з такою впевненістю, Харрі. Мьоллер сказав…

– Мьоллер і вся смердюча поліція Осло можуть забиратися до дідька!

Харрі сам здригнувся від звуку свого голосу і побачив у дзеркалі, як спохмурнів таксист.

– Вибач, Беато. Я… Ти ще там?

– Так.

– Я зараз трохи не в собі.

– Нічого, не горить.

– Що?

– Справа може почекати.

– Розповідай же.

Вона зітхнула:

– Ти помітив у Камілли Луен шишку трохи нижче за праву брову?

– Так, звичайно.

– Я подумала: можливо, її вдарив убивця, або вона сама вдарилася при падінні. Але виявилося, ніякої шишки не було!

– Як так?

– Патологоанатом поторкав її, вона така тверда! Потім він засунув палець під повіку. І знаєш, що він знайшов?

– Ну… – мовив спроквола Харрі. – Ні…

– Маленький червонястий коштовний камінь у формі зірки. Ми вважаємо, діамант. Що ти на це скажеш?

Харрі глибоко зітхнув і подивився на годинник. До закриття бару залишалося три години.

– Що я цією справою не займаюся, – сказав він і вимкнув телефон.

Розділ 6

П’ятниця. Вода

«Сухо, але я бачу, як поліцейський виходить із-під води. Вода для спраглих. Дощова вода, річкова вода, морська вода.

Він мене не помітив. Хитаючись, він вийшов на Уллеволсвейєн і там намагався зупинити таксі. Ніхто не хотів його саджати. Як човняр – неспокійну душу, що бродить уздовж берега річки. Так, і я знаю – як це, коли тебе відштовхують ті, хто тобі дорогий. Коли потрібна підтримка, а дістаєш відмову. Коли розумієш, що всі навколо на тебе плюють, а тобі – ні на кого плюнути. І поступово здогадуєшся про те, що ж тобі треба робити».

Розділ 7

Понеділок. Відставка

Харрі зайшов у магазин, відчинив скляні двері молочного відділу і притулився до них. Стягнув пітну футболку і заплющив очі, відчуваючи шкірою прохолодне повітря.

Синоптики передбачали тропічну спеку цієї ночі, й люди в магазині запасалися м’ясом для грилю, пивом і мінеральною водою.

Біля м’ясних полиць спиною до Харрі стояла жінка. Він одразу впізнав її за кольором волосся та пишними формами. Коли вона обернулася, Харрі побачив, що на ній топик, який забарвленням нагадує зебру, але так само обтягує, як той, леопардовий. Вібекке Кнутсен подумала, поклала коробки з біфштексами назад, разом із візком перейшла до холодильника і дістала звідти дві упаковки тріскового філе.

Харрі надів футболку і зачинив скляні двері. Молока йому не хотілось. І м’яса. І тріски теж. Йому хотілося чого-небудь простого – зовсім небагато, аби це можна було з’їсти. Ні, він не був голодний, але шлунок вимагав їжі. Він почав нити ще минулого вечора, і з досвіду Харрі знав: якщо зараз чого-небудь не з’їсти, він не утримає в собі ні краплі спиртного. Зараз у візку лежав питльований хліб і пакет із «Винної монополії»[7] через дорогу. Він додав до цього півкурчати, шість упаковок пива «Ганза», байдуже продефілював повз фруктовий відділ і опинився в черзі до каси просто за Вібекке Кнутсен. Не навмисно, але, можливо, і не зовсім випадково.

Як і раніше, не помічаючи Харрі, вона обернулася, наморщила ніс, неначе відчула якийсь неприємний запах (чого Харрі виключити не міг), і попросила у касирки два блоки легких сигарет «Прінс».

– А мені сказали, у вас там не курять.

Вібекке обернулася, зі здивуванням подивилася на нього і подарувала йому три різні усмішки. Перша була швидкою, автоматичною. Друга – з тих, що виникають, коли ми зустрічаємо знайомих. А коли каса залишилася позаду, з’явилась і третя посмішка – цікава.

– Ви, я дивлюся, вирішили влаштувати собі бенкет, – сказала Вібекке, намагаючись утрамбувати покупки в один пластиковий пакет.

– На зразок того, – пробурмотів Харрі й усміхнувся у відповідь.

Вона злегка нахилила голову набік, смужки на топику здригнулися.

– Багато гостей?

– Небагато, але всі непрохані.

Касирка простягнула йому здачу, але він кивнув на скарбничку Армії порятунку.

– А їм не можна вказати на двері? – Усмішка Вібекке тепер заграла і в її очах.

– Ну-у… Якраз таких гостей вирядити не так-то легко.

Пляшки «Джима Біма» весело дзвякнули об упаковку «Ганзи».

– Що, давні товариші по чарці?

Харрі подивився на неї. Здається, вона дійсно хотіла дізнатися, в чому справа. Це було для нього тим більше дивно, що вона, як йому здалося, жила разом із таким правильним чоловіком. Вірніше, такий правильний чоловік жив із нею.

– У мене немає товаришів, – сказав Харрі.

– Отже, дама… І, напевно, з настирливих?

Йому захотілося відчинити перед нею двері, але ті відчинялись автоматично. Дивно, але Харрі цього не пам’ятав, хоча купував тут продукти кілька років поспіль. Вони вийшли на вулицю і тепер стояли одне навпроти одного.

Харрі не знав, що відповісти, тому сказав правду:

– Три дами. Іноді вони приходять, якщо я недостатньо вип’ю.

– Що-що? – Вона прикрила очі долонею від сонця й подивилася на нього.

– Нічого, вибачте. Просто думки вголос. Тобто думками це не назвеш… але однаково вголос. Напевно, я базіка. Мені… – Він не розумів, чому Вібекке й досі не пішла.

– Вони у нас усі вихідні по сходах туди-сюди бігали, – сказала вона.

– Хто? – здивувався Харрі.

– Та поліція.

До Харрі повільно дійшло, що з того дня, коли він був у квартирі Камілли Луен, минули субота й неділя. Він спробував знайти своє віддзеркалення у вітрині магазину. Субота і неділя? На кого ж він зараз схожий?

– Ви, поліцейські, нам нічого не розповідаєте, – вела далі Вібекке, – а в газетах пишуть тільки, що у вас поки що немає ніяких зачіпок. Це так?

– Я