Читати книгу - "Аномальна зона"

Замислено почухавши перенiсся, Шамрай запхав карту в кишеню. На неї надiї тут мало.

Схоже, Пiдлiсне складалося з однiєї, досить довгої, кiлометрiв зо три, вулицi. По рiзнi боки вiд неї стояли колись ошатнi i живi, тепер — напiврозваленi, покинутi, мертвi хати. На даху однiєї Вiктор помiтив нахилену пiд кутом тридцять градусiв стару примiтивну телевiзiйну антену. Побачив її не лише вiн один.

— Тут телевiзор дивилися, — промовив за спиною фотограф Жора. — Значить, цивiлiзацiя таки була. Ось тiльки чому антена на однiй хатi?

— З тiєї самої причини, через яку тут немає жодного скла у вiкнi. I таблички з назвою, — вiдгукнувся Гриша. — По хатах ти теж нiчого путнього не знайдеш. Були часи, коли збирачi металолому по таких ось мiсцях усе на фiг пiдчищали. Антени металевi. Та й дроти електричнi тут зi стовпiв змотали, глянь.

Справдi: стовпи електромереж стирчали вздовж дороги голими тичками.

Вiктор спробував уявити собi, як тут колись жили люди. Як ходили цiєю дорогою, як гуляли весiлля, на вихiдних катаючи сватiв у тачцi ось по цiй самiй дорозi. Як нею ж несли покiйникiв у останню путь. Вiдразу стрельнуло: десь мусить бути i кладовище. Покинутий цвинтар в покинутому глухому селi — улюблене мiсце авторiв страшних iсторiй.

Шкiрою пробiг морозець.

Аби не стояти i не накручувати себе, Шамрай неквапом рушив далi. Професор Горбатько посунув за ним, втягнувши голову в плечi. Жора вже налаштував фотоапарат i тепер клацав, вишукуючи найбiльш похмурi кадри. Вiн уже знав, чим саме треба iлюструвати подiбнi статтi. Гриша просто крутив головою.

— Мужики, тут, здається, i ворони не лiтають, — подiлився вiн ще одним спостереженням.

— Зате машини їздять, — зауважив Горбатько. — Принаймнi, тут були люди. Не знаю, наскiльки давно, але на дорозi слiди вiд колiс. А в цi мiсця випадково не заїдеш, я правильно розумiю?

— Точно, — озвався Гриша. — Я б сюди вдруге не поперся.

— Справдi. Мiсце не дуже приємне, — погодився професор. — I аура тут погана, я вже вiдчуваю. Пояснити не можу, просто вiдчуваю.

Говорячи так, чоловiки пройшли по центральнiй вулицi покинутого села i вийшли до мiсця, яке колись, очевидно, вважалося тутешнiм центром. Воно нагадувало невеличкий майдан у формi неправильного овалу, який перетинала головна i єдина вулиця. Глянувши лiворуч, Гриша не стримався — реготнув. Всi подивилися туди. Водiй смiявся з невеличкого порожнього постаменту, за яким бовванiло одноповерхове примiщення, схоже на контору чи сiльраду.

— Тут Ленiн був, зуб даю! — тiшився Гриша. — А потiм йому ноги приробили. Мабуть, iз мiдi зроблений, ось його i скомунiздили.

— А ти чого прешся, я нiяк не врублюся? — роздратовано запитав Шамрай.

— Бо я в шаленi дев’яностi знаєш скiльки такого гiвна здав ось цими о? — водiй виставив уперед руки. — Чого зириш? Ти малим ще був, на кота «дядько» казав, а в мене, на фiг, жiнка молода, мале на руках, я пiсля армiї, а роботи в Житомирi — во! — тепер вiн скрутив двома руками дулi. — Порихтували ми з зятем старий «рафик», повитягали звiдти всi сидiння, i вперед, за орденами! Пiвтора роки по областi i районах метал збирали. Скидали його на приватнi пункти прийому, далi розумнi люди гнали мiдь, алюмiнiй та iнший брухт через Пiтер у Прибалтику. Зятевi того мало було, вiн вирiшив у цей бiзнес серйозно зайти, сам почав брухт возити.

Гриша раптом замовк, сплюнув i повернувся до постаменту спиною.

— I? — запитав Жора.

— Перестрiли на трасi. Вантаж забрали, зять битися полiз — застрелили, — вiдмахнувся Гриша. — Я пiсля того з металом зав’язав, у «човники» подався.

Його веселощi раптово змiнила депресiя. Професор Горбатько, помiтивши це, став схожим на мисливську собаку, яка взяла слiд лисицi.

— Голова не болить? — дiловито запитав вiн.

— У мене? — водiй для певностi тицьнув себе пальцем у груди.

— В мене болить, — озвався Жора. — I на душi якось гидко стало.

— А як болить? — пожвавiшав Горбатько. — Просто чи в скронях стукає?

— Стукає, — повiсивши фотоапарат на шию, Жора двома вказiвними пальцями почав масажувати скронi.

— Менi тут теж паршиво, — озвався Гриша. — Поїхали звiдси бiгом, мужики.

Шамрай тим часом роззирнувся. Праворуч вiд постаменту i контори, на протилежному боцi майдану, стояла порожня будiвля з бiлої цегли, в якiй навiть той, хто нiколи не був у сiльськiй мiсцевостi, легко вгадував колишнiй магазин.

— Цiкаво, де у них тут танцi були? — промовив Гриша.

— Тобi яка рiзниця? — байдуже кинув Вiктор. — Тепер ми про це нiколи не дiзнаємося.

— А далi машини не заїжджали! — озвався професор Горбатько, показуючи на знайденi слiди. — Дивiться: зупинялися десь тут, у центрi, розверталися — i назад. Вiкторе, менi вже працювати можна? Здається, ми прийшли.

— Навiть треба, — погодився Шамрай. — Вам же виднiше. Я у ваших тектонiчних розламах земної кори та рiзних сiтках Хартмана[6] не розбираюся.

— Я теж, — невiдомо для чого вставив Жора. — Того, чого не можна сфотографувати, не iснує.

— Автори вашої газети, навiть такi провiднi як ти, Вiкторе, завжди пишалися власним невiглаством у всьому, що стосується науки, — констатував професор Горбатько.

Шамрай пропустив шпильку повз вуха. З Максимом Iвановичем вiн мав справу вже майже два роки, той сам шукав контактiв i плацдарму для оприлюднення власних теорiй. Це не заважало йому регулярно робити всiм зауваження, давати рiзнi поради i взагалi — при кожнiй сприятливiй нагодi читати присутнiм зануднi лекцiї рiзної довжини.

Професор пройшов уперед iще метрiв з п’ять, зупинився, завмер, нiби намагаючись почути чи вiдчути щось таке, чого не чули i не вiдчували iншi. Тодi розстебнув сумку, витягнув власноруч сконструйований прилад. Основою його була рамка з мiдного дроту, яку Вiктор, котрий не раз бачив цей прилад у дiї, називав «пекельною машинкою». То була герметично закрита коробочка з вмонтованим у неї датчиком. Працювало все це