Читати книгу - "Іван і Чорна Пантера"

На неї зрештою махнули рукою. Іван же тільки через кілька місяців скупо сказав:

— Хлопці били… Вчителі били…

Так він і лишився без будь-якої освіти, хоча читати вмів і любив. Підручники й художні книжки, які лишилися од батька. Газети — районну й обласну, які мати віддавна передплачувала. Охоче розказував про прочитане мамі, сестрі, сусідам і в барах. Часом його розповіді викликали сміх, так він переказував прочитане. А ще мав дивну пристрасть все на світі рахувати й перераховувати: всі предмети в хаті й на подвір’ї, книжки на горищі, дерева у своєму й сусідських садах. І навіть хати в їхньому селі. А на початку літа, коли вже посадили город, задумав перерахувати всіх мешканців Кукурічок.

Для цього він обрав спочатку найпростіший спосіб: хотів заходити до кожної хати і питати, скільки живе людей. Але потім зметикував, що цього робити не варто. Останнім часом Іван боявся сміху з себе. Сміх із вуст інших, здавалося, здавлює йому горло, давив груди. Такого раніше не було. Коли з нього сміялися, Іван починав задихатися.

Хапав повітря, як викинута на берег риба. Шукав слова і не міг знайти. Щось душило його зсередини, а потім здавалося, що хтось невідомий душить за шию.

І він обрав перевірений шлях. Він-бо знав, у чиїй хаті скільки живе людей. Ходив, устромляв біля хати палузку, щоб не збитися, і подумки, ворушачи губами, пригадував, кілько людей мешкає у цій хаті. От у Гавчаків четверо, у директора школи троє, а з його вчителькою Зінаїдою тоже четверо, у Петра Большака — п’ятеро, у Літуна — цілих восьмеро тилько дітей, а от Плющиха — типерка, як і ще кілька жінок, сама живе, ой, сило, моє сило, думає Іван…

У Кукурічках в результаті Іванового перепису виявилося аж чотириста двадцять вісім людей. Дорослих разом з дітьми. Та вже вернувшись від крайньої Луцишиної хати, він аж лусьнув себе по лобі. От холера — він же себе з матір’ю забув полічити. Виходило з ними рівно чотириста тридцять. Але щось муляло Іванові на душі. Шкребло. Дряпало кігтиками. І він вже коло свеї хати пригадав — таки забув ще їдного чоловіка. Старий учитель праці, чи як там по-теперішньому, Платон Федосович, котрий, як колись поселився в шкільній майстерні, так у тій кімнатці років тридцять і жив самотою, так і не напитавши собі в Кукурічках жінки. Виходило — чотириста тридцять один. Цифра була не кругла і не парна. А те тоже бентежило Іванову душу. І він подумав, що ближчим часом мусить хтось у Кукурічках померти чи народитися. Ліпше народитися, бо вмирати є кому. Цільних сімнадцять хат мають тико по одній людині. А то ж у більшості старі люде. Як от Гапониха, що за дев’яносто має і ледь-ледь з хати вилазить. Ци та ж Плющиха… Правда, є й такі, що по восьмеро й навіть десятеро живуть, а оно ті ж Хамунці цілих штирнадцятеро дітей настругали…

Насправді в Кукурічках жило на півсотні менше людей, бо Іван порахував трохи й недавно вмерлих за живих, яких йому було шкода, а декому по доброті своїй приписав дітей.

Іван ступив на подвір’я свеї хати й відчув — сварки з мамою не уникнути. Майже так і вийшло. Ну, звісно, де ти швендяв, зновика хати перераховував, позорисько кукуріцьке.

— Не хати лічив, а людей, — пояснив Іван.

— То що ж, ти й до кожної хати заходив? — Мама вдарила об поли. — Та що ж то людоньки подумають на таке ганьбище?

— Не заходив, бо хитріший спосіб придумав, — сказав Іван.

І тут він почув од мами таке, що ледь не впав. Добре, що за кущика вчепився.

— Женитися тобі треба, — сказала мама Панаска.

— Ги-ги, женитися, — засміявся Іван.

Тоді мама: не смійся, окаянцю. Звісно, ніяка путяща дівка чи й вдовиця за такого, як ти, не піде, та й де ти їх, путящих, найдеш у Кукурічках?

— Точно, ги-ги, — згодився Іван.

— Али тобі напитала, — сказала мама. — У Заточинцях є їдна така, що тобі підійде. Ну, ти ж у Заточинцях був на гостинах у дєдька Митра, то повинен знати. Сусідка їхня, трохи витрішкувата така, Тамаркою звати, ну, Томкою, Томою.

— Ги-ги, Тома — не всі дома, — сказав Іван.

— Можна подумати, що в тебе усі, — сказала мама.

— Мо’, й не всі, — покірно згодився Іван. — Али я сам бачив, як у тої Томки козюлька з носа звисала. Фе. Ще чого доброго, як женюся, мені й носа доведеться підтирати.

Мама пообіцяла, що не доведеться, й Іван заспокоївся. А мама повідала: дєдько Митро каже, що тая Тамарка роботяща, що і бульбу садила, й город поле, й корову вміє доїти, то я умру, казала мама, буде кому тибе доглєнути, бо ж пропадеш сам, тобі як не скажеш, то ніц не зробиш, ступнем за столом чи коло хати сидітимеш, мохом обростеш, і павуки заснують.

— Хіба я муха? — сказав Іван.

І справді уявив себе мухою. Великою, чорною, а ліпше — зеленою. Велике зелене мушисько — Іван — сідало на Івана-чоловіка. Іван те добре бачив — муха була тоже Іваном. Норовила сісти на носа і цілилася довгим хоботом у око. Іван з переляку закричав і затулив очі руками. Потім кинувся бігати довкола хати. Добре знав — тре оббігати не менше, ніж три рази, тогді вроки, «наваждєніє», зійдуть. Мати не дивувалася — вона й не таке бачила, що чудив Іван. А Іван, захлипавшись, спинився і, віддихавшись, відчув, що муха-Іван полетіла. І тоді подумав, що зараз має зробити щось вельми важливе. Ага — піти свататися до тої Тамарки в Заточинці, сусідське село. Бо раз мама сказали, що треба женитися — то тре. Від долі не відкараскаєшся, кажуть мама. Іван такечки й сказав: піду, мамо, в Заточинці.

Мама: нащо? До дєдька Митра? Іван затуляє їдним пальцем праве око — соромиться — й усміхається: ги-ги, таж свататися піду, мамо. На оглядини. Як ви-те хочете.

— Та то я так, до приміру сказала. — Мама явно збентежилася. — Якщо вже так хочеш, то в неділю навідаюся.

— Нє, не ждатиму до неділі, — сказав Іван і пішов до хати вдягати святкового костюма (Нюрка його