Читати книгу - "Розгром"

— Ну, так!.. Ви сказали… І це знаменито!!. Ви ж — дочка Баронеси?..

— А ви як думаєте?..

— Я думаю, що така пишна пані може бути ТІЛЬКИ Баронесою!.. Це Він так сказав, сам Матіс…

ОЛЬГА здушила бровами сміх:

— Гм… Я трохи не зрозуміла… Отже — чи «така пишна пані може бути тільки баронесою», тобто варта бути баронесою?.. чи — тільки Баронеса може бути такою пишною панею, як я?.. Отже — як?.. Це має принципове значення!..

ДОЛМЕТЧЕР гаряче:

— Ах, це все їдно!..

ОЛЬГА:

— Я теж так думаю… (помовчала) — Отже — так: Ви підете до Матіса і спитаєте його…

— Але ж, Пані!..

— Ви підете до Матіса і спитаєте його, чи він перепрошує мене, як жінку, (мою сестру також) — чи, як «баронесу»? І… чи я цікавлю його, як жінка, чи як «баронеса»?..

— Але ж, пані!.. Як же…

— Ваше діло маленьке! Це Я питаю… а Ви лише «долметчер»… Скажіть, що я питаю, бо це важливо для мене, як для жінки насамперед!.. Ідіть…

Відкривши ляду над клявішами, ОЛЬГА пройшлась по них пальцями.

ДОЛМЕТЧЕР перелякано:

— Але ж, пані!.. Я не виконав наказу… Він такий лютий… Та він же перепрошував і просив о дозвіл відвідати… Скажіть, коли?..

ОЛЬГА дивиться на Долметчера пильно, той звівся і з ноткою погрози:

— Ви забуваєте, що він Комендант… Прошу сказати…

ОЛЬГА дивиться мовчки…

ДОЛЬМЕТЧЕР вже благальне:

— Прошу сказати, коли…

ОЛЬГА:

— Це — залежатиме від відповіді…

ДОЛМЕТЧЕР знизує плечима і натягає свого кораблика, бурмотить розгублено:

— «Я не виконав наказу… Ах, пані»!.. (і повертається щоб іти).

ОЛЬГА:

— Хвилинку!..

— «Я слухаю!» — (обернувся).

— Як Ваше прізвище?

— Капка.

— А-а-а… Гаразд… Отже — (підбадьорює) — Ви виконали наказ… І не тремтіть так… А щоб ви не забули, з якими вислідами ви вертаєтесь з своєї «дипломатичної» візити, прошу повторити мою відповідь. Ви пам’ятаєте?

ДОЛМЕТЧЕР, цокнувши обцасами:

— Так є… Ласкава пані питається, чи Пан Комендант перепрошує її, як жінку, чи як баронесу і…

ОЛЬГА:

— Так… (чекає, підібгавши брови).

— …і чи він цікавиться Пані, як ЖІНКОЮ, чи як «баронесою»??.

— Добре… Ідіть…

Одсалютувавши рукою. ДОЛМЕТЧЕР вийшов, а виходячи, шепотів про себе розгублено, огірчено: «ЦЯ ВІЙНА ТАК ВСЕ ПЕРЕПЛУТАЛА… ТАК ПЕРЕПЛУТАЛА…»

3

ОЛЬГА знизала плечима і покрутила головою:

— «За-ко-хав-ся…» (скептично так. Потім замислено тре чоло, збираючись з думками, і враз сміється грудним сміхом):

— А-а… Русява бестіє!!.

4

ОЛЬГА хоче вийти й на дверях стикається з якоюсь людиною…

…Тихенько відхиливши двері, людина ввійшла і стала, озираючись позад себе, ледве тримаючись на ногах. В лахмітті — рештках колись військової одежі, — заросла, бліда. Дивиться великими настороженими очима, тримаючи руку під лахміттям на перев’язі і притиснувши її другою рукою до грудей… Молода ще — років 35–36, кремезної будови, але зігнута великими стражданнями… Шепоче устами, а ще більше питає великими від сторожкого напруження очима:

— Це… тут лікарня?.. так?..

ОЛЬГА дивиться пильно і враз несамовито кричить, гукаючи:

— Катре!!. КАТРЕ!!.

А ГІСТЬ так само несамовито, але приглушено, вражений:

— О-ль-га?!?…

5

Вбігає КАТРЯ в лікарському своєму халаті, ОЛЬГА хапає її за руку — «Цсс!»:

— Катре, ти ж глянь!!.

Катря мало не зомліла… А тоді кинулась на шию:

— Максиме!!. Ох, Боже мій!..

ОЛЬГА:

— Так… Це твій комбриґ… Здоров, Максиме!..

МАКСИМ застогнав…

ОБИДВІ злякано, стурбовано:

— Що з тобою?!?…

МАКСИМ оглянувся на двері, тримаючи під лахміттям руку:

— Чия це хата?.. Замкніть двері…

— Наша, наша… При лікарні… Не турбуйся… — (проте КАТРЯ підбігла й закрила двері на гак) — Наша, Максиме…

— Спустіть штори…

КАТРЯ пішла й спустила штори…

МАКСИМ глибоко відсапнувся:

— Дорогі мої… Любі мої… (мов би воскреслий з небуття) От… Не вмирала доля… (Стояв, похитуючись, і посміхався, як дитина, та й морщив брови тривожно) — Я — вовк… зацькований вовк… Х-ха! (Хотів зареготатись та й зціпив зуби від болю фізичного й морального).

— Що з тобою?.. — це Ольга.

А КАТРЯ мечеться, мов дурна, не знаючи за що вхопитися, шарпає Максима й дивиться на нього широко відкритими очима:

— Бо-о-же!.. На тобі лиця нема!.. Що з тобою?!.. Та й як ти тут опинився?!.. Та ти ж був…

МАКСИМ, блукаючи гарячковим поглядом по милих обличчях:

— Я — ранений… Сорок кілометрів крадусь, шукаючи надійної лікарні… бур’янами… кущами… городами… (посміхнувся) — Пробирався до тебе, Катре… Не знав, що ти ще тут, але чомусь вірив… Мені треба вийняти кулю з рам’я…

— Ох, Боже мій!.. — заметушилась КАТРЯ.

МАКСИМ:

— Тихо, Катрусь!.. Спокійно… Я знаю, що наражаю вас… але — в мене немає вибору…

ОЛЬГА, КАТРЯ } обурено:

— Божевільний!! «Як тобі не соромно!!.»

— Ходім!.. ходім мерщій зо мною до хірургічного…

МАКСИМ, облизуючи шерхлі губи:

— Спокійно, Катре… дитя моє… (намацує очима стілець, тяжко сідає) — Встигнем… Довше терпів… фу-у-у… (зідхнув, сівши) — дайте мені води… напитись…

КАТРЯ наливає з чайника воду, подає… Сплескує руками, дивлячись як Максим п’є, захлинаючись і розхлюпуючи від жадоби воду… Дивиться і аж крізь сльози з безмежним жалем:

— Боже-Боже… Що з тобою сталося… Та ти ж був, як дуб!..

— Я й тепер, як дуб, Катрусь!.. — посміхнувся, насупив брови.

КАТРЯ:

— Але звідки?!?… Як?!.. Ти ж… ти ж комбриґ танкової…

МАКСИМ, озирнувшись тривожно:

— Я втік з табору полонених, мала… І… підстрелили от…

ОЛЬГА:

— Тебе — взято — в полон??!.

МАКСИМ гмикнув призирливо:

— В полон?.. Гм… У Гітлера ще не було тієї сили, щоб мою бриґаду й її командира взяла живим в полон… Ми — перейшли… Як от ти… Як Катря… Як інші… тисячі й сотні тисяч вірних і чесних синів свого… народу… (гірко похитав головою) — Хотіли йому щастя… (поторсав буйне волосся, подивився на Ольгу, на Катрю й понуро):

— Я привів бриґаду… Я привів її в цілості і в бойовому порядку для своєї Української Армії!.. (враз люто, оскаженіло, саркастично): — Крутили пластинки по фронту через радіо про «самостійний уряд»… десь… там… П-р-ровокатори!!.

(тяжко зідхнув, покрутив головою):

— Пить, Катрусю…

(напившись, замріяно):

— …Хлопці були!.. Соколи!!.. Лубенці, Херсонці, Кубанці, Охтиряни… і… (дивиться на себе, на свої простягнені ноги, на лахи, ніби, демонструючи, що з тих соколів стало, зідхає). — Скільки надій… Скільки сподіванок… скільки, скільки сили!..

КАТРЯ опустилась з розпукою перед Максимом на коліна і, торкаючи його за поранену руку, а очима дивлючись у очі:

— А бриґада?.. А де ж бриґада?..

— Бриґада??… — скинувся МАКСИМ, як від сну, й трагічно: — Моя бриґада.!. — (і аж зубами рипнув й, зідхнувши, звісив голову) — Бриґада… (провів рукою, мов щось стираючи, як пил): — Голодом і муками видушили їх в таборах, як… як… (покрутив головою з тяжкою мукою) — моїх героїв, моїх