Читати книгу - "Замкнена кімната"

— Я хотів би почути, що ви бачили в п'ятницю на Горнсгатан. Найкраще не відкладати, поки згадка про це не надто потьмяніла.

«Здається, вийшло гладенько», — вдоволено подумав він. Господар кивнув головою і відставив склянку.

— Якби ж я був знав, що це пограбування і вбивство, то я докладніше приглянувся б і до тієї дівчини, й до хлопців у машині.

— У кожному, разі, ви поки що наш найкращий свідок, — заохотив його Ренн. — Отже, ви йшли повз банк. А в який бік?

— Я йшов від Слюссена в бік Рінгсвеєн. А та дівчина вискочила з-за моєї спини, турнула мене з поспіху й побігла далі.

— Ви могли б її описати?

— Боюся, що не дуже. Я бачив її тільки зі спини й на коротку мить збоку, як вона сідала в машину. Десь сантиметрів на десять нижча за мене. Мій зріст метр сімдесят вісім. Вік її важко визначити точно, але мені здається, що їй не менше як двадцять п'ять і не більше як тридцять п'ять, десь близько тридцяти років. Вбрана вона була в джинси, такі собі звичайні, сині, і в блакитну блузку чи сорочку навипуск. На взуття я не звернув уваги, але на голові в неї був капелюх, також із джинсової матерії, з широкими крисами. Коси в неї були русяві, рівні й до міри довгі, не такі, як тепер носять багато дівчат. Словом, середньої довжини. На плечі висіла сумка, зелена, американського військового фасону.

Господар витяг з нагрудної кишені спортивної сорочки пачку сигарет, простяг її Реннові, але той похитав головою і спитав:

— Ви не помітили, вона щось несла в руках?

Господар підвівся, узяв з каміна сірники й прикурив сигарету.

— Ні, я не певен. Але, може, й несла щось.

— А сама вона яка: худа чи гладка?

— Я сказав би, до міри. В кожному разі, не дуже худа, але й не гладка. Загалом нормальна.

— Отже, обличчя її ви не бачили?

— Бачив тільки на мить, коли вона сідала в машину. Але ж його трохи затуляв капелюх, а трохи великі темні окуляри.

— Ви б її впізнали, якби знов побачили?

— Мабуть, з обличчя ні. І, мабуть, не впізнав би, коли б побачив в іншому одязі, наприклад, у сукні.

Ренн задумливо ковтнув пива, потім спитав:

— Ви цілком певні, що то була жінка?

Господар вражено глянув на нього, насупився й нерішуче сказав:

— Ну, я вважав, що то жінка. Але тепер… тепер уже не певен. Просто з першого погляду я сприйняв її як дівчину, адже, як правило, завжди відчуваєш, чи перед тобою дівчина, чи хлопець, хоч би й на вигляд вони були однакові. Я вже не можу заприсягтися вам, що то дівчина, наприклад, я не помітив, які в неї були груди.

Він замовк, глянув на Ренна крізь тютюновий дим, тоді повів далі, ніби роздумуючи:

— Так, ваша правда. Чому неодмінно дівчина, міг бути й хлопець. Та й легше повірити в таке, я ще ніколи не чув, щоб дівчата грабували банк і вбивали людей.

— Отже, ви вважаєте, що то міг бути й хлопець? — спитав Ренн.

— Так, після того, як ви звернули мою увагу на це. Авжеж, то мав бути хлопець.

— Ну, а решта двоє? Ви можете їх описати? І машину?

Шегрен востаннє затягнувся сигаретою і кинув її в камін, де вже було чимало недокурків і обпалених сірників.

— Машина була «рено-шістнадцять», це я добре роздивився, — сказав він. — Світло-сіра чи бежева, не знаю, як називається колір, одне слово, майже біла. Цілого номера я не запам'ятав, але пригадую літеру «А» й дві трійки. Може, їх було й три, принаймні не менше, як дві, вони стояли поряд, десь посередині.

— Ви певні, що саме «А»? — спитав Ренн. — Може, «АА», або, наприклад, «АБ»?

— Ні, тільки «А», я добре пам'ятаю. В мене чудова зорова пам'ять.

— Це дуже добре, — сказав Ренн. — Якби в нас були всі такі очевидці.

— Атож. І am a camera. Ви читали? Ішервуда.

— Ні, — відповів Ренн.

Він не сказав, що бачив фільм із такою назвою. Пішов у кіно тільки задля своєї улюбленої акторки Джулії Гарріс, але нічого не знав про Ішервуда й про те, що фільм знятий за романом.

— Але фільм ви, звичайно, бачили? — повів далі господар. — Так завжди буває з добрими книжками, коли їх екранізують. Люди подивляться фільм і вже не хочуть братися до книжки. Та цей фільм класний, тільки назва безглузда: «Шалені ночі в Берліні». Правда?

— Авжеж. — Ренн був певен, що фільм називався «Я — фотоапарат». — Безглузда назва.

Почало смеркати. Шегрен підвівся і ввімкнув торшер за тим кріслом, де сидів Ренн. Коли він знов сів, Ренн сказав:

— Ну, то підемо далі. Ви мали описати чоловіків у машині.

— Так. А втім, у машині сидів тільки один, коли я їх помітив.

— А другий?

— Другий стояв на тротуарі й тримав напоготові прочинені задні дверці. Великий, вищий за мене, й кремезний. Не гладкий, але міцної будови і на вигляд дужий. Десь мого віку, тобто між тридцятьма й тридцятьма п'ятьма роками, кучерявий, як той актор, Гарпо Маркс, тільки темніший, волосся попелясте. Штани чорні, вгорі тісні, а внизу ширші, сорочка з якоїсь темної блискучої матерії, на грудях розстебнута, і на шиї, здається мені, ланцюжок з якоюсь срібною цяцькою. Пика засмагла чи, може, взагалі червона. Коли та дівка, якщо то дівка, надбігла, він розчахнув дверці, щоб вона могла вскочити; тоді захряснув їх, сам сів спереду, і машина швидко рвонула з місця.

— У який бік? — спитав Рейн.

— Вона розвернулася на вулиці й помчала на Маріїнську площу.

— Ага, — сказав Ренн. — А той другий?

— Другий сидів за кермом, тому я його добре не розглядів. Але. він був молодший, мав десь років двадцять п'ять, хіба, може, трохи більше. І дуже худий та блідий. Біла теніска, а руки тоненькі, мов сірники. Волосся чорне, досить довге й на вигляд брудне. Якесь масне, злипле. Він також був у темних окулярах, і тепер я згадав, що на лівому зап'ястку в нього виднів широкий чорний ремінець годинника.

Шегрен відкинувся на спинку крісла зі склянкою в руках.

— Оце, здається, й усе, що я пам'ятаю, — сказав він. — А може, щось забув?

— Не знаю, — відповів Ренн. — Коли ще щось згадаєте, то повідомте нас. Ви найближчим часом будете вдома?

— На жаль, так, — сказав