Читати книгу - "Золотий дім"

А після цього виявиться, що вбитий молодик є родичем дона місцевої мафії, і той мафіозо заявить, що Б’яджо також мусить померти, аби заплатити за свій злочин, після чого почнуться заворушення, протести й висилання делегацій від місцевої влади та від Церкви, які переконуватимуть, що коли мафіозо уб’є місцевого аристократа, це буде занадто помітно, занадто складно приховати, цим мафіозо тільки стягнув би на себе зайві клопоти, тож для власного блага краще йому було б утриматись від убивства. І нарешті мафіозо зжалюється:

Я все знаю про цього барона Б’яджо, гмм, про його апартамент у гранд-готелі «Ет Дес Пальмес» у Палермо — який це номер? 202 чи 204, а може, обидва? — він ходить туди погуляти й на блядки, гмм? от і добре, це наше місце, ми з тим самим туди ходимо. То, значить, так: якщо той курвій піде туди сьогодні й залишиться там сидіти до кінця свого сраного життя, ми його не зачепимо, але як тільки він захоче хоч носа висунути з готелю, хай не забуває, що в коридорах кишить нашими хлопцями, а курви так само працюють на нас, і він не встигне поставити ногу на площі, як буде вже мертвий, і його довбешка в крові і з кулею посеред лоба опиниться на землі швидше, ніж його засраний черевик. Гмм? Гмм? Так йому й передайте.

У кіносценаріях і синопсисах сценаріїв, які я тримав у голові так, як Петер Кін із «Засліплення» Канетті тримав цілі бібліотеки, «барон в апартаменті» залишався ув’язненим у гранд-готелі «Ет Дес Пальмес» у Палермо на Сицилії сорок чотири роки, аж до своєї смерті; там він продовжував гуляти й забавлятися з повіями, їжу й питво йому щодня доставляли з сімейної кухні й винного підвалу; там, під час одного з нечисленних візитів його багатостраждальної дружини, був зачатий його син Віто (але народився вже там, де воліла багатостраждальна дружина — у її спальні в Кастельб’яджо); і коли він помер, його винесли в труні через головний вхід, ногами вперед, у супроводі почесної варти, що складалася головно з готельного персоналу й кількох повій. — А Віто, розчарований Палермо, мафією, а також своїм батьком, виріс, подався до Нью-Йорка і твердо постановив жити життям, цілком протилежним до батькового, зберігаючи цілковиту вірність своїй дружині Бланці, але відмовляючись провести бодай один вечір удома в товаристві жінки та дітей.

Боюся, що в читачів могло скластися невиправдано погане враження про мій характер. Я не хотів би, щоб ви думали про мене як про невдаху, неробу й тягар на шиї в батьків, що за три десятки років життя на землі не спромігся знайти нормальної роботи. Правда така, що я тепер, як і колись, рідко виходжу ввечері в місто, а вставав і встаю рано, попри безсоння, на яке страждаю все життя. Я також був (і досі залишаюся) активним членом групи молодих кінематографістів — ми всі разом навчалися в коледжі, — яка під керівництвом молодої енергійної індо-американської продюсерки-сценаристки-режисерки Сучітри Рой випустила цілу масу відеокліпів, готувала наповнення для сайтів часописів «Condé Nast» і «Wired», зняла документальні фільми, показані на каналах PBS та HBO, та три художні фільми з незалежним фінансуванням, що були схвально сприйняті критикою й узяті в прокат (усі три пройшли офіційний відбір фестивалів «Санденс» і SXSW, а два з них здобули Приз глядацьких симпатій), до яких нам вдалося залучити, за мінімальний гонорар, акторів найвищого класу: Джессіку Честейн, Кіану Рівза, Джеймса Франко, Олівію Вайлд. Я навів це стисле резюме для того, аби читач відчув, що опинився в добрих руках — у руках досвідченого й гідного довіри оповідача, оскільки моя оповідь набуває дедалі більш моторошних рис. А своїх колег по роботі я представляю через те, що їхня поточна критика цього проєкту, мого особистого, була й залишається для мене надзвичайно важливою.

Усе те довге спекотне літо ми обідали разом на літньому майданчику нашого улюбленого італійського ресторану на Шостій авеню, дещо південніше Блікер-стріт, захищені солідними літніми капелюхами й кремом із сонцезахисним фільтром 50, і я розповідав Сучітрі, над чим працюю, а вона ставила мені непрості запитання.

— Я розумію: ти хочеш, щоб твій «Нерон Ґолден» був якоюсь людиною-загадкою, це гарна ідея, так і має бути, — сказала вона. — Але яке питання ставить нам цей персонаж — таке, що в кінці має бути питанням усієї цієї історії?

Я відповів відразу, хоча до того моменту жодного разу не зізнався навіть самому собі, що її знаю.

— Цим питанням, — промовив я, — є питання про зло.

— У такому разі, — підсумувала вона, — рано чи пізно, і чим раніше, тим краще, треба почати зривати маску.

Ґолдени були моїм сюжетом, і хтось інший міг його поцупити. Журналісти-сенсаційники могли присвоїти мої знахідки на основі священного права «я-був-перший», сквотерського принципу «це-моя-територія». Я був тим, хто порпався в цьому бруді найдовше, сприймаючи себе майже як сучасну інкарнацію Алана Вебермана — так званого вілиджського «сміттєзнавця» сімдесятих років, котрий копирсався в смітнику Боба Ділана в намаганні з’ясувати таємні механізми текстів його пісень і подробиці його особистого життя, і хоч сам я ніколи так далеко не заходив, зізнаюся: я думав про це, думав накинутися на сміттєвий бак Ґолденів, мов кіт у пошуках риб’ячих кісток.

У такі часи ми живемо — коли люди приховують правду про себе, можливо, навіть від самих себе, і живуть у брехні, аж доки брехня не виявить тієї правди в геть непередбачуваний спосіб. І сьогодні, коли так багато приховано, коли ми живемо на поверхні, у тих образах себе, які виставляємо назовні й фальсифікуємо, шукач істини мусить узятися за лопату, розколоти поверхневий шар і пошукати під ним крові. Тільки от шпигування — нелегка справа. Ледве оселившись у своєму шикарному будинку, старий став одержимий страхом, що за ним шпигують шукачі істини; він звелів працівникам служби охорони прочесати резиденцію на предмет прослуховувальних пристроїв, а коли обговорював із синами сімейні справи, вживав «таємний код» — мови стародавнього світу. Він був переконаний, що всі ми сунемо носа в його справи; звичайно ж, саме це ми й робили, пліткуючи безневинно, по-сільському, керовані природними