Читати книгу - "Томасина"

Нарешті двері відчинилися, але, на превелике хлопцеве розчарування, в дверному отворі з’явилася не відьма з вогняним волоссям, а всього лише молода жінка, ба навіть, дівчина (принаймні, так здалося Джорді). Дівча, просте сільське дівча, яких повно на фермах, розкиданих навколо Інвераноха: у звичайній спідниці, такій самій звичайній сорочці, грубих панчохах і туфлях, у шалі, кинутій на плечі.

Ця незнайомка не могла би бути відьмою хоча б тому, що не була ані красунею, ані почварою, та малий Джорді з подивом виявив, що не може відвести очей від її обличчя. Що ж так вабило хлопця? Цього він не знав. Дівчина мала довгий мудрий ніс, а проміжок між ним і верхньою губою був такий широкий і кумедний, що викликав мимовільну посмішку. Тонкі губи сумовито вигнуті, у сіро-зелених очах застиг мрійний вираз. Її волосся, розпушене на сільський копил, вільно спадало на плечі й було такого самого вишневого кольору, як розжарений в кузні прут, який от-от занурять у воду.

Стоячи на порозі дому, вона відкинула з чола мідяно-руде пасмо таким рухом, неначе змітала з думок павутиння. Джорді лежав на землі долічерева, весь сховавшись у папороті, і відчував, як у ньому, ні сіло ні впало, здіймається хвиля любові до цієї дівчини. Хлопець прикипів до неї всім своїм серцем; чому — він не знав, але був певен, що чари тут ні до чого. Малий знав, що там стоїть дівчина, і знав, що він, Джорді, її просто обожнює.

Дівчина озирнулася довкола і, на превеликий подив Джорді, видала високий, чистий клич, що складався з двох нот. На мить хлопцеві здалося, що це ще відголоски срібного дзвоника — настільки чистим і пронизливим був крик. Та металева чаша дзвоника уже давно висіла нерухомо, тож цей чудовий, ні з чим незрівнянний погук таки вихоплювався з горла незнайомки.

На звук її голосу озвався самець козулі: жваво перебираючи ногами, він вийшов з лісу і, повільно ступаючи, дійшов до середини прогалини. Дівчина поглянула на тварину, і на її вуста лягла сумовита усмішка. Самець спинився, схилив голову, завмер, уп’явши в дівчину бешкетний погляд, і та, не витримавши, залилася сміхом.

— Ага, — гукнула вона, — ти знову смикав дзвоник! Що ж, сьогодні повечеряєш пізніше…

Аж раптом звір, чи то чогось злякавшись, чи то зачувши чужинця, розвернувся й стрілою кинувся у ліс. Коти, один за другим, поважно підійшли до дівчини і стали тертись їй об ноги. Шотландський тер’єр підбіг до коробки з жабкою, обнюхав — і врешті дівчина її помітила.

Тільки тепер вона переступила поріг дому. Джорді бачив, як вона підбігла до коробки — швидко, легко, мов козуля, — присіла, сперши руки на коліна, зазирнула всередину — і витягла на божий світ малу істоту, недужу, змучену, тремтливу.

Дівчина поклала жабку на долоню, зламана лапка її безпорадно ковзнула донизу й безвольно повисла в повітрі. Вона обережно торкнулася жабки пальцем, зазирнула в зелено-жовті намистинки жаб’ячих очей, дуже зворушливо сіпнула верхньою губою, притулила жабку до щоки і сказала:

— Хто приніс тебе до мене — ангели чи гноми? Бідна малесенька жабка. Чим зможу, допоможу.

Сказавши це, вона підвелася, зайшла в дім і зачинила за собою двері.

Хатина знов поринула у сон, міцно замруживши очі. Коти й пес повернулися, звідки прийшли. Вгамувалося переполошене птаство. І тільки білка на дереві, добре бачачи Джорді, далі сердито цокала на хлопця. Джорді почувся так, немов з душі йому звалився найбільший у житті тягар, і він врешті став вільний, мов птах. Жабка потрапила в хороші руки, тепер за її життя можна було не хвилюватися. Серце хлопця переповнювала дивна, досі незвідана радість, від якої хотілося співати. Він покинув папоротевий сховок і з прискоком щодуху помчав по звивистій стежині, що збігала наниз над пінявою річкою. Хлопець біг до Інвераноха, додому.

Тим часом містер Мак-Дьюї прийняв усіх клієнтів, крім одного — свого друга містера Педді, що був у черзі найостаннішим. Він кивнув до священика, щоб той заносив свого пса, який важко постогнував.

— Заходь, Ангусе, — сказав Мак-Дьюї, пропускаючи священика і зачиняючи за ним двері. — Вибачай, що примусив чекати. Ті недоумки зі своїми ідіотськими звірятами з’їдають весь мій час. Так, на що скаржимося? Знов твій собака переїв солодкого? Слухай, я тебе попереджав?..

Мак-Дьюї мимохіть і свого друга зачислив до «тих недоумків».

Містер Педді, чоловік у житейських питаннях тямущий, цього разу вирішив напустити на себе личину винуватої смиренності.

— Так, Ендрю, все так, як ти кажеш, та я не маю сил йому відмовити. Він так мило служить, коли чогось хоче. А солодке так просто обожнює.

Священик закохано поглянув на свого мопса, що, важко дихаючи, розтягнувся долічерева на емальованому оглядовому столі і час від часу аж здригавсь од відрижки. Пес не зводив благального погляду кремових очей з містера Мак-Дьюї, котрий, як підказували пам’ять і життєвий досвід, знав, як боротися з наслідками безмірної господаревої ласки.

Ветеринар нахилився до пса, нюхнув повітря коло нього, гидливо зморщив ніс, помацав псове черево, виміряв температуру і промовив:

— Гм! Проблема та сама, а наслідки гірші… — Він випнув підборіддя вперед, наставив колючу бороду просто на пастиря й з насмішкою сказав: — От скажи, ти — Божа людина, з твоєю допомогою люди спілкуються з Творцем, а сам не можеш стриматись і напихаєш нещасного псюру солодощами, від яких йому тільки зле.

— Ох, — сумно знітився Педді, і на його зазвичай веселому, круглому, наче місяць у повню, обличчі, намалювався сумний вираз щойно висвареного хлопчиська. — Не так щоб Божа, але я стараюся. Я всього лише один з Його служителів, які смиренно змушені взивати до емоцій, коли бракує розуму і хисту. — Він зробив жест, що мав би означати зневагу. — Стільки людей — не найгірших людей — обирають службу в армії або політику чи правосуддя. І Йому нерідко доводиться вдовольнятися перебірками на кшталт мене.

Мак-Дьюї з розумінням осміхнувся і приязно поглянув на друга.

— Невже ти справді думаєш, що Він у захваті від цієї запопадливості,