Читати книгу - "Знак Саваофа"

— Ходiм до млина… — обернулася вона, але погляду її вiн не побачив, тiльки велику вiхтясту тiнь, що закрила її обличчя, наче вiдтяло голову i лiву руку. Вiн вiдчував, що вона лютувалася. I отак вони стояли — продутi теплим вiтром; у неї шовком ворушилася на гарних ногах сукня, обдималася спереду, випираючи м’який, гарної форми лобок, не жорсткий та кiстлявий, як буває у такому вiцi; округлий, трохи пiдтягнутий живiт i ноги в сиротах вiд збудження, — лiхтарi стояли упродовж пляжу жовтими свiчками, зовсiм маленькi, майже тобi натиканi сiрники або свiчки, — все поменшало, знiкчемнiло вiд нахрапуватого поливу червоного мiсяця.

— Дивно, що вiн нiяк не уполовиниться… — її слова прохлюпотiли краплями води. I нарештi вiн побачив її очi — пустi, порожнi, далекi. Тiльки тодi вiдчувся, вiдкрився подих того свiту, звiдки вона прийшла, де вона насправдi жила i нiколи, як вiн пiзнiше зрозумiв, не виходила.

Нарештi вони пiшли, залишаючи лежати позаду пiщаний пляж з тiнями вiд лiхтарiв, поодиноких людей, подiбних на привидiв. Про цей пляж Андрiю багато розповiдали, але навряд чи хто з його оточення сюди потрапляв; трохи повiддалiк, десь за кiлометр, вже важко пiднiмався лiс, переобладнаний пiд парк, а ще далi — горiли великими бурштиновими вогнями вiкна будинкiв начальства. Про них теж в народi говорили або з презирством, або просто спльовували пiд ноги смачним харчком, а тому доброчинностi аж нiяк не прочитати на обличчях мешканцiв робiтничих кварталiв, — спробуй тiльки завiтати до них на свято. I тому Андрiй не запитував, хто вона, як її прiзвище, а просто знав, що вона з iншого, того тремтячого рiдкими вогнями мiсця, куди йому дорога заказана, але зiр його жадiбно тягнувся рiк за роком, накипаючи в душi роздратуванням, туди, за темнi з восковими вогнями пагорби.

I от нарештi вони минули озеро, обiйшовши його лiворуч. Цi мiсцини вiн знав напам’ять — вони лежали перед ним у рудому свiтлi мiсяця, з чорним дупловинням старого млина, широким степом, з гуготiнням двiстi двадцять четвертого кiлометра. Зараз вона йшла попереду, i вiн бачив, як вiд ходи прогинається спина. Одного разу рука сама потягнулася i вiн торкнувся вижолобку спини долонею, з жахом вiдчуваючи, як пiддається пружна шкiра, а пальцi занурюються в оксамит. Навiть зараз вона не була подiбна на тих дiвчат, з якими вiн збував вечори на танцях, залазив у труси, iнодi зовсiм по-невмiлому розкладаючи на лавцi або у товаришiв на «хатi», доки батьки на нiчнiй змiнi. Тодi вона подала руку. Вона вся тремтiла, затиснувши мiцно його пальцi своїми, так, наче вiн зараз дасть чосу. Коли вiн весь занiмiв, геть зiпрiвши, вона пiрнула у чорне виймище старого млина.

Зараз вона спокiйно йшла темними закутами, навiть не шукаючи дороги, не спотикаючись об камiння, обваленi сволоки: вiн чув легкий запах парфумiв, що трiпотiв у його нiздрях, запах, перемiшаний з трунким сигаретним димом, — пiзнiше вiн скаже для себе, що вона була стерильно чиста, як i її нагота, вiд якої запирало дух. Потiм вони вiдразу опинилися в невеличкiй кiмнатi, де вона запалила гасову лампу, дмухаючи на пальцi, а коли Андрiй кинувся допомагати, то потрапив лицем у розпатлане крило тугого чорного волосся. Тiльки тодi, з тiнями, що розповзлися вiд кадливого вогника лампи, вiн побачив широке металеве лiжко з матрацом, купою книжок i поруч невеличким сейфом, який слугував за шафу. Вона витягнула пляшку вина, впала на лiжко, подавшись спиною, блиснувши соковитими ляжками, i усмiхнулася. Волого усмiхнулася, розтуливши червонi равлики уст. Вона мовчки простягнула руку, запрошуючи сiдати, i передала йому пляшку, облизнувши соковитi губи, сказала просто:

— Iлона…

— Що… Ага… Андрiй…

Вона ще випила, потiм встала i зняла сукню через голову; труснула бiлими грудьми з круглими коричневими сосками, i цi соски надавали форми, робили тiло вiдкритим, звабливим та недосяжним, бо водночас йому видавалося, що це не для нього, а для когось iншого. Вона взяла його долоню i притулила до лона, потiм провела пружким, м’яко податливим лобком з гарно вибритим йоршиком волосся, потримала, пiдняла очi, блиснувши, як перед смертю чи перед невимовною радiстю, так, як нiколи не буває у дiтей.

— Поцiлуй мене…

Вiн поцiлував. Потiм вона вiдiрвалася вiд поцiлунку, лишила його стояти напiвп’яного, ошелешеного, з виряченими очима. Вона лягла на спину, зiперлася на лiктi i розкинула широко довгi ноги, зiгнутi в колiнах, чекаючи, коли вiн скине з себе одяг; рвучко притягла його голову, хрипко вимовивши:

— Бери…

Вiн хотiв здертися на неї, але руки рвучко пiднялися, телiпнувши перса, кинули його обличчям мiж ноги, i Андрiй запручався, але м’якi колiна стиснули голову, i вiн занурився в м’яке волосся, вiдшукавши губами набряклу плоть. Потiм вiн зупинився, вiдчуваючи, як сходить насолода, небуденнiсть облазить, як асфальт пiд мокрим дощем. Вiн звiвся, готовий втекти звiдси, але стояв i дивився на неї усмiхнену, з туманним, але палаючим поглядом. Тодi вона звелася, лягла на живiт, звелася на лiктях, вигнувши спину, сiдницями на нього, зовсiм по-кошачому, i розкинула широко ноги. Аж тодi, коли вона повернула голову, подивилася на нього прямим, нiжним, з бархатистими iскорками поглядом, в зiницях очей плавали вогники гасової лампи, вдихнувши запах розгарячiлого її тiла, свого тiла, вiн увiйшов у неї. Вiн гадав, що це буде, як з усiма дiвчатами, але вiд самого початку i до кiнця, коли вiн упав їй на спину, а вона виповзла i взяла його прутня в рота, вiн, чи то з природньої соромливостi, чи то з ляку, давив у собi той крик задоволення, що судомою проходив тiлом, зiжмакував горло; вiн вiдчував, як плоттю бiгає язик, губи гумово обiймають, вiдпускають, iнодi бризкаючи липкою ниткою слини, аж доти, доки вiн не кiнчив, а вона жадiбно заковтала, сопучи, хапаючи розкриллями носа пекуче повiтря. Коли вiн збудився знову, не встигнувши вiддихатися,