Читати книгу - "Сицилієць"

Жінка замовкла, а тоді сказала палко й переконано:

— Мій син — святий.

Майкл помітив, що Пішотта особливо всміхнувся — як усміхаються, слухаючи люблячих батьків, що надто сентиментально говорять про чесноти своїх дітей. Навіть батько Ґільяно нетерпляче смикнувся. Стефан Андоліні хитро вишкірився, а Пішотта м’яко, утім прохолодно мовив:

— Люба моя Маріє Ломбардо, не виставляй свого сина таким безпорадним. Він не тільки терпить удари, а й завдає їх, і вороги досі його бояться.

Мати Ґільяно вже спокійніше відповіла:

— Я знаю, що він багато разів убивав, але ніколи не чинив несправедливості. І завжди давав людям можливість очистити свою душу й востаннє помолитися Господу.

Раптом вона взяла Майкла за руку, вивела на кухню, тоді на балкон.

— Ніхто з них насправді не знає мого сина, — сказала жінка Майклові. — Вони не знають, який він добрий і м’який. Може, серед інших чоловіків він поводиться інакше, та зі мною він завжди був справжній. Він слухався мене, ніколи й слова різкого не сказав. Люблячий, слухняний син. У перші дні вигнання він дивився вниз із гір, але нічого не бачив. А я дивилася вгору й теж не бачила нічого. Але ми відчували присутність одне одного, любов одне одного. Я відчуваю його й сьогодні. Я уявляю його самого в горах, коли тисячі солдатів полюють на нього, і це крає мені серце. Може так бути, що лише ти здатен його врятувати. Пообіцяй, що дочекаєшся.

Вона міцно стискала його долоні у своїх, по її щоках бігли сльози.

Майкл визирнув у темряву ночі. Містечко Монтелепре вгніздилось у череві високих гір; самотньо світилася центральна площа. Небо було залатане зірками. Унизу на вулицях час від часу лунали брязкіт зброї та хрипкі голоси патрулів карабінерів. Здавалося, що місто повне привидів. Вони блукали в м’якому повітрі літньої ночі, повному запаху лимонових дерев, дзижчання незліченних комах, раптових вигуків патрульних поліції.

— Я чекатиму, скільки зможу, — м’яко сказав їй Майкл. — Та я потрібен батькові вдома. Ви маєте переконати сина прийти до мене.

Мати кивнула й відвела його назад до інших. Пішотта міряв кроками кімнату, вигляд мав знервований.

— Ми вирішили, що всі мусимо зачекати тут до ранку, поки комендантська година не скінчиться. Надто вже багато там, у темряві, солдатів, готових натиснути на гачок, щось може статися. Ти не проти? — спитав він Майкла.

— Ні, — відповів Корлеоне. — Якщо це не надто обтяжить наших господарів.

Цю думку відкинули — вони багато разів залишалися на ніч, коли Турі Ґільяно прослизав до міста, щоб навідатися до батьків. До того ж вони мали багато про що поговорити, владнати чимало подробиць. Тож влаштувалися зручніше на довгу ніч. Гектор Адоніс скинув піджака з краваткою, та все одно виглядав елегантно. Мати Ґільяно зварила свіжої кави.

Майкл попросив їх розповісти йому якомога більше про Турі Ґільяно. Він відчував, що має його зрозуміти. Батьки розповіли, яким чудовим сином Турі завжди був. Стефан Андоліні говорив про день, коли Турі Ґільяно врятував йому життя. Пішотта розповідав смішні історії про відвагу Турі, його веселий характер та брак жорстокості. Хоча з ворогами та зрадниками він міг бути безжальним, але ніколи не ображав їхньої чоловічої гідності тортурами та приниженням. А тоді зайшлося про історію трагедії в Портелла-делла-Джінестрі.

— Він ридав того дня, — мовив Пішотта. — Перед усією своєю бандою.

— Він не міг убити тих людей у Джінестрі, — сказала Марія Ломбардо.

Гектор Адоніс заспокоїв її:

— Ми всі це знаємо. Він змалку був такий м’який. — Професор розвернувся до Майкла й сказав: — Турі любив книжки — я думав, він стане поетом або вченим. Він був норовистий, але жорстоким ніколи не був, то була невинна лють. Він ненавидів несправедливість, ненавидів брутальність, з якою карабінери поводяться з бідними, та їхню улесливість щодо багатіїв. Навіть у дитинстві він обурювався, почувши про фермера, що не міг лишити собі зерно, яке він виростив, пити вино, яке приготував, їсти свиней, яких зарізав. І все одно був ніжним хлопчиком.

Пішотта зареготав.

— Тепер він не такий уже й ніжний. А тобі, Гекторе, годі вдавати маленького вчителя. У сідлі ти такий же чоловік, як і кожен із нас.

Гектор Адоніс суворо глянув на нього.

— Аспану, — мовив він. — Твої дотепи нині не на часі.

Пішотта із запалом відповів:

— Коротуне, ти що, думаєш мене налякати?

Майкл відзначив, що Пішотту називають Аспану і що між цими двома чоловіками вкорінилася неприязнь. Це було помітно з постійних зауважень Пішотти щодо зросту іншого, і з суворості, з якою до нього говорив Адоніс. Насправді в повітрі між ними всіма вирувала недовіра; здавалося, що інші тримаються на відстані від Стефана Андоліні, а мати Ґільяно немовби нікому повністю не довіряла. І все одно, поки ніч ішла своїм ходом, ставало зрозуміло, що всі вони люблять Турі.

Майкл обережно мовив:

— Турі Ґільяно написав «Заповіт». Де він зараз?

Запанувала довга мовчанка, усі пильно дивилися на Корлеоне. Їхня недовіра раптово впала й на нього.

Нарешті заговорив Гектор Адоніс:

— Він почав його писати за моєю порадою, і я йому допомагав. Кожну сторінку підписав Турі. Усі таємні змови з доном Кроче, з урядом