Читати книгу - "Король Гризлі"

Тож поки він дійшов до кінця ущелини, у його місткому череві бовталася ціла фармакопея[34]. Знайшлося місце там навіть для півкварти[35]ялинової та бальзамової хвої. Собака, захворівши, шукає траву; ведмідь, занедужавши, їсть хвою ялини чи канадських бальзамів, якщо, звісно, у змозі до неї дістатися. Їсть він хвою й тоді, коли от-от має залягти у зимову сплячку.

Сонце ще не зійшло, коли Тор подолав усю ущелину і ненадовго зупинився перед отвором, що вів до глибокої печери з невисокою стелею. Важко сказати, з якого часу він пам’ятав події свого життя, але точно знав, що ця печера — його рідна домівка. У висоту вона була не більше чотирьох футів і футів з вісім завширшки, зате тягнулася далеко вглиб гори, а дно її встеляв м’який білий пісок. Колись, у прадавні часи, з печери витікав малий струмочок, а тепер її далекий кінець служив ведмежою спочивальнею, у якій було тепло і затишно навіть тоді, коли надворі тріщали п’ятдесятиградусні морози.

Десять років тому його мати залягла у цій печері у сплячку, а коли вийшла надвір, назустріч теплому весняному сонцю, за нею дріботіло перевальцем троє ведмежат. Одним із них був Тор. Він був іще напівсліпий (очі дитинчатам гризлі прорізаються на шостий тиждень життя) та рідкошерстий (вони народжуються голі, як людські малята). Обростати хутром малі гризлі починають тоді, коли у них прорізуються очі. Відтоді Тор уже вісім разів користувався цим домом-печерою як зимовим барлогом.

Він збирався зайти до неї. Йому хотілося сховатися у найдальшому закутку, розпростертися на білому піску і чекати одужання. Ще хвилини дві-три він постояв біля входу, глибоко втягуючи ніздрями повітря, що підіймалося з ущелини. Якесь чуття підказувало йому, що треба йти звідси якомога далі.

І Тор подерся західним схилом від ущелини до вершини гори. Коли він добувся до самого верху, сонце було вже високо. Опинившись на гірському чубку, Тор застиг там на хвильку, озираючи володіння, що лежали по той бік хребта.

Долина, що розкинулася з того боку, була ще краща за ту, якою кілька годин тому їхали Ленгдон і Брюс. Вона була добрих дві милі завширшки (бо стільки було до наступного хребта) і розходилась праворуч та ліворуч неосяжним хвилястим килимом, розцяцькованим різними барвами: зеленою, чорною, золотавою... Якщо дивитися з вершини, на якій стояв Тор, то долина здавалася безкраїм диким парком. Зелень, яка вкривала гірські схили, доходила майже до гребенів гір. На схилах тут і там, немов насаджені людиною, але не вище лінії, де пролягала середина схилу, за якою дерева уже не росли, латками темніли ліси з ялини й канадських бальзамів: одні були завбільшки з гайок десь у міському парку, інші вкривали акри й навіть десятки акрів. Зате підніжжя гір були неначе облямовані суцільними тонкими лініями лісу. Між ними, розбігаючись плавними хвилями, лежала відкрита зелена долина, поплямлена червонуватими гайочками бізонової верби та гірської шавлії, острівцями собачої шипшини[36]та глоду, купками різних дерев. У центрі долини, у пониззі, текла невелика річка.

Пройшовши униз ярдів із чотириста, Тор ярдів за півтораста-двісті від лісової крайки повернув на північ і пішов уздовж хребта, дістаючись від ліска до ліска. Саме на цій висоті, якраз на півдорозі від долини до лінії сланців та голого каменю, він найчастіше полював на всяку дрібноту.

Подібно до лісових бабаків, тутешні ховрашки уже вилазили на скелі, щоб поніжитися на сонці. Приємно тішив слух їхній м’який протяжний посвист, особливо на тлі жебоніння води. Час від часу десь зовсім поруч свистів якийсь ховрах — пронизливо, застережно. Він плазом кидався на камінь, коли біля нього проходив великий ведмідь, і на кілька секунд жоден посвист не порушував тихого, спокійного бриніння долини.

Але сьогодні вранці Торові було не до полювання. Двічі йому на шляху траплялися дикобрази, найсмачніша здобич гризлі, а він минав їх, не звертаючи уваги. З лісочка принесло теплий дух сонного карибу, та Тор і гадки не мав іти туди на розвідини. Із темного вузького рівчака війнуло пахощами борсука, та Торові й до нього було байдуже.

Він дві години безупинно брів на північ схилами своїх володінь, тоді повернув у лісок і зійшов у долину до річки.

Глина, що заліпила його рани, почала тверднути, й він знову занурився по плечі у воду і завмер так на кілька хвилин. Ще дві години Тор простував уздовж струмка, раз у раз припадаючи до води. А потім, як збігло шість годин від тої миті, коли він вийшов з грязьового озерця, настав сапусувін: ведмежа ягода, мильнянка, соснова живиця, ялинова та бальзамова хвоя (ще додайте сюди воду, випиту за цей час) — усе перемішалося у нього в животі, створивши велетенську сильнодіючу пігулку, і повернуло ведмедя до тями. Тор уже почувався значно краще — настільки, що вперше за цей час зупинився, обернувся у той бік, де зосталися вороги, і люто загарчав. Плече боліло й досі, але кволості мов і не було.

По настанні сапусувіну він ще довго стояв нерухомо, і довкільне повітря не раз і не два здригалось од страшного ревища. Сьогодні ті глибокі звуки, що виривалися з його грудей, мали зовсім інший зміст. До вчора Тор не знав, що таке сліпа люта ненависть. Авжеж, йому доводилося виходити на двобій з іншими