Читати книгу - "Життєві аналогії"

Мовчки підійшов Семен до воза, мовчки висмикнув кіл. Вдарив раз... другий... Сірий судорожно засовав ногами.

Кинув Семен коляку, притулився до воза й заплакав важкими мужицькими слізьми.

Удар дзвоника збудив мене. Я встав і ввійшов до кімнати. Невиносимо важкий запах ударив в лице, мов би то труп в останній стадії розпаду лежав тут.

Він лежав навзнак, і важке протяжливе хрипіння виривалося з його грудей. Очі запали глибоко-глибоко й гостро блищали звідти — мов би з пащей темних печер виблискували вогні, застелені туманами.

— Підійміть мене вище...

Це був ледве чутний шепіт. Треба було майже прихилитися вухом до рота, щоб почути.

Я підняв це сухе легеньке тіло, поправив під спиною й головою подушки, зігнув йому коліна, — він каже, що так буцім легше йому лежати.

— Спасибі, голубчику...

Я потім тільки довідався, що ці слова були останньою вдякою. Це була послідня данина всьому земному.

— Чи не треба вам ще чого? — питав я.

Він уже не відповідав. Та й пощо? Вершилося вже велике таїнство. Закриті очі вже бачили «той бік», і вся істота переживала щось невідоме, незрозуміле, щось вище. Він єднався вже з іншим світом, повним таємниць, з котрих докучливий мозок людини не зумів украсти ще ні одної; там світлом знання не освітилася ще ні одна з тих таємних урн, в яких сховано і смисл, і продовження життя. І дивно! Жива, повна крови й руху людина томиться й б'ється в кайданах обмежености, а холодному, з вишкіреними зубами, смердячому трупові відкриваються дивовижні тайни!..

Я вийшов на ґанок.

Чудовий літній день щойно розпочинався. Глибоко й гарно дихалося в чистому прохолодистому повітрі. На сході розсипалися рожеві й червоні квіти, промені сонця невтримно вибивалися з-під фіолетових хмарок. Повітря заповнялося щебетанням птиць, і хвилі того щебетання одна за другою котилися з лісу, а кожна квітка, кожна стебелинка спішно несли свій маленький дар до загальної скарбниці пахощів. Пахла земля, пахли недавно зрубані дерева, солома, і навіть старий півзотлілий пліт з перелазом хотів, здавалося, усміхнутись запахом, але не міг і тільки кидав ажурові тіні на зелень трави.

Все живе прокинулося. Десь із протягом заскрипіли ліниві ворота. Далеко в лісі їхав віз, і його гримотіння луною розстилалося між деревами, долітаючи й до мене. В сусідньому дворі вийшов з хати маленький хлопчик і, потягаючись зі сну, дивився на схід, прикривши очі долонею. Тільки в панськім дворі, що стояв недалечко, ставні були закриті: там сплять, і довго ще будуть спати. Довго ще самі для себе будуть пахнути розкішні садові квіти, а на всіх газонах, клумбах і квітниках довго ще брильянтами блищатиме роса; квітки боятимуться струхнути її з себе, вони тільки покірно хилитимуться, ждучи сонця, щоб випило воно ті важкі краплі й увільнило похилені стебла.

Все жде сонця животворящого!..

... животворящого...

А чому ж тут от лежить людина, і сонце не дає їй життя? Прийде день золотий, все рухнеться, як і вчора, сіяч піде на ниву, дівчата побіжать до колодязя, дзвін ударить на дзвіниці, і довго колихатиметься звук той в просторах; мати проведе сина до церкви, дасть йому копієчку в руки, — а тут? Тут нічого вже не буде, і те ж саме усміхнене сонце освітить лише труп, тільки холодне сухе тіло, і не треба вже йому ні пісень пташиних, ні чудового ранку. Востаннє розчеше йому хтось липке волосся, закриють очі та ще подержать їх пальцями або положать по великій мідяній монеті, щоб, як дірки у вічність, витріщалися вони.

Я знов увійшов до покою.

Яке ж таки, справді, важке повітря! Дійсний дух смерти.

Я сів коло самого ліжка. За якимись невідомими мені фізичними законами тут не так сильно давав себе чути трупний сморід.

Бліде-бліде висхле лице вирисовувалося на подушці; очі, як і раніш, блищали в глибинах, а з піводкритих уст із силою виривалося хрипіння. Іноді злегка підіймалися, мов підважувались, сухі руки, мов би починали шукати чого довкола себе, нервово стулялися пальці, але потім знову заспокоювались. І ввесь той худий тонкий тулуб підскакував від страшного хрипіння, що кликотіло в запалих грудях, а голова хиталася збоку вбік.

З завмерлим серцем, з якимось невідомим, нез'яснимим почуттям заглядав я тепер в оце жовте знайоме лице. От те ж саме чоло, ті ж самі очі, ріденькі вуса, гостре підборіддя,— але дух смерти поклав уже свою незриму печать на це обличчя, і щось дивне по ньому розлилося.

Що бачить він зараз, цей чоловік, готовлячися поневолі переступити грань, яка ділить відоме від невідомого, намацальне від таємного, земне від решти сотвореного? Він же жив і живе ще так, як ми,— а чому ж він з таким призирством відноситься тепер і до нас і до всього, що ми цінимо, любимо? Він не хотів іти сюди, його витягли силоміць, а тепер він не вернеться, хоч би його кликали з риданнями й слізьми.

А хрипіння й стогін, від яких підскакувало все тіло, били по нервах. Наче обнажив хто страшну рану й водить по ній тупим долотом. І кожне зідхання глибше, ніж попередні, кожний помітніший судорожний рух тривогою сповняли всю мою душу. Може це останній?.. Може це він?..

І страшно якось та холодно ставало мені. Я ввесь скулювався, боячися його, отого останнього зідхання. Я боявся його таємної сили й не розумів, чому власне воно мусить бути рішаючим, конечним? Що воно таке й чим різниться від інших,