Читати книгу - "Наступна станція - смерть"

- Ну добре, - сказав я колезі, - і коли все це сталося?

Авіамент глянув на годинник:

- Дві години, як труповозка на Оранжерейну в морг поїхала.

Я сплеснув руками:

- Май повагу до мертвих! Небіжчик ще не охолов, а ти вже його мені спихаєш.

- Куди ви, хлопці, дінетесь? Брюнетки в аеропорту на підвідомчій мені території вже немає. Шукай вітра в полі, а її… ну, в усякому разі, не в мене.

Я не став продовжувати дискусію, бо раптом дещо пригадав. Зі своєї практики. І не таке вже й далеке. Тому спитав колегу:

- Цей клієнт, сподіваюсь, не з перепою помер?

- Якого перепою, ти що? Хоча ресторан вони відвідали. Ми вже допитали офіціантку. Вона цю пару запам’ятала - сиділи довго, розмовляли, замовлення хороше зробили: шампанське, котлети по-київськи, ікра… коньяк вони, правда, з собою принесли, але вона вже не присікувалася.

- Коньяк? І що - всю пляшку прикінчили?

- Та ні! Вона йому всього один раз налила в фужер, тож сто грамів у два прийоми, а коли йшли - недопите з собою забрала. Хто ж вірменський коньяк залишає? Сама ж осилила лише півпляшки шампанського. Так недопите на столі й залишилося.

- То добре, що залишилося, хоч пальчики візьмемо.

- Які пальчики! Шампанське дівчата одразу допили, а порожню пляшку прибиральниця сполоснула і забрала, щоб після роботи здати. А крім того, офіціантка сказала, що за столом наливав мужчина. Його скляночка на місці, а от її фужер зник. Лікар зі «швидкої» вважає, що дуже схоже на отруєння, але потрібен розтин і аналізи.

- Ну, якщо фужер дама забрала, то налетіли ми на професіоналку. Не здивуюсь, якщо її виделка з ножем серветкою витерті. А ще щось твоя офіціантка запам’ятала?

- По-перше, не моя, а штурмана з екіпажу, що на Одесу літає. А по-друге, мужчину вона добре описала, а жінку - висока, худа, фарбована брюнетка. Можливо, в перуці, хоча й дивно - в таку спеку. Одяг теж запам’ятала до подробиць. І ту сумочку - чорна з довгим ремінцем, з натуральної шкіри, пряжка-кнопка під мідь або мідна. Ти ж знаєш, це ми, чоловіки на ноги і фігуру дивимось, а жінки - що на цю фігуру начеплено.

- Може, прикраси якісь? Брошка чи кулон, перстень нарешті?

- Нічого! Це і лікарка наша підтвердила. Так що, можна офіційно оформляти запит від нашої Управи до вашої?

- За двох умов я твого покійника заберу. Перша - відвезеш мене туди, де взяв. Друга - дочекайся експертизи, тоді надсилай все заразом. І поза планом - давай сюди свого сержанта. Сподіваюсь, ти його не відпустив?

Кажуть, в Америці сержант - то опора служби в поліції. Може бути. У них там, в Штатах, вище звання, ніж капітан в поліції взагалі немає. А наші радянські сержанти, особливо ці, з нових - то суцільне «село і серце відпочине».

Питаю його:

- Куди той мужик летів?

- У Кратово, - а сам сміється.

- Яке Кратово? І чого смієшся?

- Місто таке є в Росії. Ну це, з пісні: «И не в Воронеже, и не в Саратове, а я дала ему в местечке Кратове…»

- Стоп, Магомаєв! Сам придумав, чи десь чув?

- В армії хлопці співали, коли в баню йшли, тому й запам’ятав. У Кратово він летів, з пересадкою. А де саме, не пам’ятаю.

- Ну, раз і не в Воронежі, і не в Саратові, то летіти він збирався через Волгоград. А жінку часом не Зоєю звали? Знаєш, пісня є така - «Гоп-стоп, Зоя…»?

- Ні, не Зоя, бо ту пісню я теж знаю. Там далі про начальника.

- В труні я бачив твого начальника. Звати її як? А його?

- У нього просте прізвище, а у неї складне. І те, і те я забув…

- Як забув? Ти ж їхні паспорти бачив?

- Бачив.

- У радіорубку стосовно об’яви хто ходив?

- Ну я ходив.

- Коли це було? Торік?

- Ні, сьогодні.

- І що? Повторюю питання для зовсім нетямущих: як прізвище хоча би жінки?

- Забув.

- Добре, почнемо з простого. Іванов, Петров, Сидоров, Йолкін, Палкін, а може, Хрущов? Микита Сергійович?

Сержант потом вмивається і головою крутить, мовляв, ні. Перебрали ми тих простих прізвищ мало не сотню, але з місця - ані руш!

- Вимальовується класична ситуація. Антон Павлович Чехов, оповідання «Коняче прізвище», серія друга. Переходимо до жінки.