Читати книгу - "Подвійні міражі"

— Йти поруч… куди? — вуста ледве ворушилися, неначе їх лідокаїном накачали.

— До криниці хоча б. Он де, бачиш, вона? Біля пошти, під абрикосою. І лавиця якась, зможеш сісти. Вибачай, що я на «ти»…

— Та нічого. Я… мені на мить примарилося…

— Знаю, — хлопець різко кивнув. — Мені теж примарилося. І тій купці вишкребків, що юрмилися навколо нас, теж, я певен.

— Не треба, — Владі нарешті вдалося звільнити лікоть. — Вони нещасні люди, напевно, та називати їх так. це грубо.

— Ну, вибачай, але правда — це не пукання рожевопопих херувимчиків. І нещастя бувають різні. Якщо сам винен, то нічого на дзеркало нарікати. А у них — у кожного з них — повна шафа кістяків за плечима.

Влада зупинилася, гостро глянула на юнака.

— А у тебе — ні?

— А у мене три. Три шафи, я маю на увазі. І я також вишкребок, а, точніше, недоносок, до того ж, у прямому сенсі цього слова. І в переносному. Полегшало тобі?

— Ти й про мене так думаєш? — за розмовою Влада й незчулася, як опинилася біля криниці — старезного дерев’яного «журавля». Хлопець знизав плечима.

— Ні. Ти — особлива. Ну чого стоїш, сідай, ногам правди бракує.

Влада вмостилася на рипучій грубій дошці, сяк-так прибитій до колодязного зрубу. Ще раз угледілася в хлопця, і ще раз, і ще… Щось у ньому притягувало погляд, викликало цікавість і співчуття, але памороки не забивало, на відміну від моторошного водія. Дивний парубійко, що є, те є, та дивність ця межує з дивовижністю. І, здається, притягує не тільки погляд. Щось у ній, щось із самого дна зраненого серця, тягнеться до цього юного дикобраза. На жаль.

— Як тебе звати? — спитала Влада, й сама собі дорікнула подумки: що, кубіто, проблем бракує, хочеш ще нових знайомств, і нових бідось до купи? А юнак на мить зніяковів, потім помовчав, немов обираючи з багатьох своїх імен найпристойніше, і зрештою озвався:

— Бобир.

Владі стало смішно. Нарешті, за весь цей час, по-справжньому смішно. І вона дала собі волю, засміялась — також по-справжньому, як у дитинстві. Як не сміялась уже цілу вічність. Як же їй цього бракувало!

— Справді? То ти в нас золотий риб?

Товста шерепа вмостилася прямо на свій лантух з картоплею і, не потрудившись взутися, світила чорними, як земля, п’ятами та зашкарублими пальцями на ногах, чим безмежно дратувала Павлушу Штоса. У нього в голові не вкладалося, як жінка — ну гаразд, особа жіночої статі — може довести себе до такого стану, виглядати, як той мішок, на якому сидить, і при цьому ще й добре себе почувати. Вона цілком задоволена собою, це помітно. Нечесана, невмита, жує нижню губу, намагаючись кудись додзвонитися, тисне клавіші на допотопній мобілці вагою добрий кілограм — хто б міг подумати, що такі динозаври від «Мотороли» ще працюють! — і вся аж сяє від якоїсь незрозумілої втіхи. А чому тут тішитися? Звісно, поспішати їй не треба, дома, певно, ніхто не чекає, якщо є в неї чоловік, нині має свято… А вона, ця мацапура, неначе скрізь. Куди не глянь — скрізь. Мов би ціла купа клонів-нечупар розсілася по лантухах, оточивши бідаку Штоса щільним колом.

І від цього Павлу Вільгельмовичу хотілося вити.

Ні, по суті, він також нікуди не поспішав. У вигнання, під яку відпустку воно не було би замасковане, чи за свій рахунок, чи за чужий, а чи взагалі, за власним бажанням, нормальні люди не квапляться. Та й що робити там, у Зоряному? Горобцям дулі крутити? Але краще вже там, на місці, у невеличкому пансіонаті, де чарівна та люб’язна хазяєчка зварить кави вранці і спече на вечір смачний пляцок, аніж тут, бозна-де, бозна з ким, і не знати, як надовго. Немов прокляття якесь. Хоча… чому «немов»?

Я тобі, лайдаче, сучий сину, тамті євро в гріб покладу! Бодай тебе грім побив, що ти мені єдину доню стратив! І хто мені очі закриє, як мій час прийде, га? Хто мене пом’яне, хто заплаче над могилою? Ой, дитино моя срібна, та була б я краще не дождала, щоб тебе ховати, дівчинко моя, ружа нерозквітлая… Та не буде й тобі життя доброго, чуєш мене, поганцю? Ніякого життя не буде, у пеклі горітимеш!

Павло здригнувся. Як вона верещала! Не своїм голосом горлала, аж заходилася. Її всі чули, усі, не лише він. Уся лікарня, увесь Зміїв, та, й певно, всі гори і полонини. А вже що вона молола, й на голову не натягнеш. Він старався не слухати, а, точніше, не дослухатися, та хоч би й вуха воском заліпив — не зарадило.

А що, як вона справді відьма? І усі ті голосіння-примовляння — все не просто так? І що, як вона…

Наслала порчу на твій «Порше»? Смішно.

Так смішно, що аж плакати хочеться.

Біда не ходить одна.

Тим часом, так нікуди й не додзвонившись, гладуха явно скинула кілька пудів своєї безтурботності. Поросячі оченята тривожно забігали туди-сюди під безбарвними віями, білясті бровенята засувалися вгору-вниз, доки їхня володарка щось шепотіла над мобільником — не інакше, як молилася. Павлуша хмикнув, дістав свій айфон-4 від Аррlе, перевірив — зв’язку не було. Жодної мережної рисочки. Так що не світить їй, цій принцесі на бараболі, поцвірінькати про життя-буття з подругою… утім, йому — теж. Але в нього наразі немає ані подруги, ані бараболі.

Не по-осінньому теплий вітерець доніс дзвінкий дівочий сміх з-під того дерева, під яким улаштувалися руда і панк із зачіскою, як у скаженої моркви. Павло скривився, наче жуючи лимон. Ну, й що вона в ньому знайшла, у тому вишкварку? Худе, як глист, і таке саме шкодливе та капосне. Лише токсинами все навколо себе насичує, а дівчина, ти ба, сміється. Солодка парочка була надто далеко, аби Штос міг розгледіти щось на їхніх обличчях чи почути, про що вони говорять, але терпка