Читати книгу - "Айхо, або Полювання на шпигуна"

— Це фанський гірський мінерал, дуже рідкісний. Його ще називають афлазійським цирульником. Я вже сам давненько його бачив. А вчора ввечері ми знайшли камінь, точніше те, що від нього залишилось, у Східній закинутій вежі.

Спудеї перешіптувались, нічого не розуміючи.

— Невеликі поклади, що ще залишились, використовують служителі Храмів Гірської Афлазії. За допомогою мінералу вони позбуваються волосся, це і дало кумедну назву каменю. Але зараз не до жартів, тому що непримітний камінець має й інші властивості. Афлазійські жерці за допомогою древніх рун, які тримають у суворій таємниці, цим камінчиком не тільки голять голови, але можуть керувати земними стихіями. Блискавками зокрема. Мені цікаво одне: звідки в нашому Університеті з’явився «афлазійський цирульник», і з яких пір наші студенти знають древні руни Афлазійських жерців?!!

— Учора хтось намагався підставити Делею. І цей хтось — серед нас, — констатував Каро.

По залі прокотилися вигуки здивування й обурення.

— Я хочу звернутися до горе-невидимки, — взяв слово дід Радо. — Сьогодні, зараз, у тебе є останній і єдиний шанс вийти, зізнатись перед усією громадою. Обіцяємо, що кара буде справедливою, але не жорстокою.

Час завмер. Усі принишкли, боячись навіть дихнути голосніше, ніби це якось викаже причетність до скоєного. Та ніхто не вийшов, не зізнався.

— Ну що ж, — розчаровано почав Каро. — Тоді не чекай на милосердя. Полювання на зрадника розпочалося! Із цього дня запроваджується суворий режим пересування. Ніхто не має права без дозволу Куратора Класу покидати стіни Університету без поважних причин. Після навчання спудеї вирушають до загальних кімнат, де кожен із наставником узгоджує план дій на день. Будівлі, в яких не проводяться заняття, — а це Східне Крило Бібліотеки, Дзеркальна Зала, усі три Вежі, Підземні келії, Дім Хранителя і Пурпуровий Сад — заборонені для вільного відвідування. Після того, як згасне Центральна Вежа, всі повинні повернутися до кімнат. Порушення без поважних причин будь-якого правила призведе до негайного виключення з Університету і виселення з Шанталії.

Студенти невдоволено загули.

— Хтось один провинився, а покарані всі! Це несправедливо! — вигукували то з одного, то з іншого кінця зали.

— Для тих, хто не зрозумів, — гримнув зосереджений Майстер Каро. — Вчора ви дивом залишилися живі. Серед нас є людина, яка готова на вбивство, лише б досягти злочинної мети.

— Достатньо, Майстре, — перехопив слово писклявий Шак, — годі лякати дітей. Думаю, вони вже й самі зрозуміли, що встановлені обмеження — це лише заходи безпеки. Їхньої безпеки. А тепер — усі на заняття! І ще раз вітаємо із початком Нового Навчального Року!

— І не забувайте, що ви спудеї славної Школи Природознавства! — це вже Бурмошак говорив учням у спини.

Багатоголосий натовп молоді знову ожив, загомонів. Усім кортіло швидше покинути напружену атмосферу зали, щоб обговорити почуте. Опираючись юрбі, я підіймався навшпиньки, озирався довкола, але так і не міг відшукати Делею.

— Айхо!

Зуфар чекав мене біля виходу, розмахуючи рукою. Поруч біліла знайома голова подруги.

— Ось. Вручаю незаслужено скривджену, — товариш майже силоміць увіпхнув холодну руку дівчини в мою, коли я, розштовхуючи натовп, нарешті дістався до них. — Ти відповідаєш за Делею. Впевнений, що Правиця не зважатиме на слова професора і вчинить вендету.

— Це ще побачимо! — буркнула дівчина, гордо висмикнувши руку. — Основне, що я сама впевнена у своїй невинуватості. А що про мене думають інші — начхати! Думаю, захисту більше потребує наш новачок. Зазнайки Правиці не пробачать йому найменшого промаху на заняттях. Ну все, ходімо, а то запізнимось.

Зуфар задоволено усміхнувся, а Делея впевнено потягла мене за собою.

Із заняття я вийшов ні живий ні мертвий. Дідусь, що, знущається? Чому віддав у Клас Правиці?!! Я ж нічогісінько не второпав з того, що говорилося на уроці! Це катастрофа! Не мине й десяти днів, як мене з ганьбою виженуть з Університету…

Ледве переставляючи ноги, я виплівся з класу і, впершись спиною в прохолодну стіну коридору, сховався за відчиненими дверима.

— Айхо! Ти що, захворів? — зупинилась стурбована Делея.

— Я пропав… — Повз пройшла самовдоволена трійця. Вакас зле шкірився. Бракувало лише глузів.

— Пішли, — дівчина потягла за собою.

— Дивіться, невдахи знайшли одне одного! — почули за спинами солодкий голос Хамара.

— Не обертайся, — прошипіла Делея.

Подруга, як пір’їнка, опустилася на прохолодну мармурову лавку під чудернацьким багряно-зеленим кущем, де ще недавно дідусь знайомився з Ескаларом та Зуфаром. Як же мені бракувало тих часів…

— Дивлюсь я на тебе, Айхо, — перервала думки білявка, — і згадую себе в перший навчальний день. Усі були такими ж переляканими. Ти думаєш, чому Вакас шкірився? Забув, певне, як на другому уроці зі сльозами на очах благав Майстра Спока не саджати його на крилатого барлога.

— Вакас? Зі сльозами? — не повірив я, але настрій покращився.

— Айхо, це зараз Правиця така, здається, недосяжна у своїй зазнайкуватості. Повір, ми всі одинакові. Якщо тебе зарахували до Класу, отже, на те є причини… Можливо, твої здібності набагато кращі, ніж у Феноя чи Даклара? Хтозна…

— Дякую, що намагаєшся підбадьорити… Але… Делеє, я нічогісінько не второпав. Зі мною наче розмовляли іншою мовою!

— Я ж не сказала, що буде легко. Але це можливо! Знаю по собі. І тобі пощастило більше.

Я вигнув брови.

— У тебе є я, — усміхнулась