Читати книгу - "Репетитор"

— Щодо цвяхів. Залізо міститься, насамперед, у тваринних продуктах. Рослинне залізо гірше засвоюється, але його багато є у морській капусті, шипшині, тільки свіжій, толокні. Геркулес і гречка — теж незле. Але основним джерелом є м’ясо. Кріль, індик, курка. Язик яловичий. Плюс — комплекс вітамі…

Лікар вмовк.

Липень зиркнув у вікно ординаторської і подивовано дмухнув у кватирку.

Андрій розумів, що мусив би стриматися, та не зміг. Давно він так не сміявся.

«Язик яловичий»… Це було смішніше за найсмішніший анекдот.

«Язик яловичий»… Від цього в животі вибухала колька, і він валився зі стільця, судомно хапаючись за стола.

Він згріб цей гіркий сміх, як в’язанку сіна, скрутив його і запхнув назад до горла, до нутрощів, там, де він мав сидіти і не рипатись. Та той виявився живучим. Пручався. Не давав себе задушити.

«Язик яловичий»… Неприбраній душі раптом зробилось прикро, як тому далекому кишеньковому кошеняті, яке тихенько попискувало, коли його витягали на берег баюри. Прикро за своє народження.

Відтак сміх заглух. Андрій хвилю посидів, впершись ліктями у коліна, а обличчям — у долоні… і підвівся. Давно повинен був підвестися. Ще тоді, з асфальту. Та забарився. Зіпхнув все на струс. Дозволив заопікуватися собою. Відбивався тільки для годиться.

Він, Андрій Шелепінський, розтанув, як протермінована ґаляретка. Бо ще ніколи не мав насолоди від спілкування з іншою людиною, яка не лише розуміла його на півслові, а й могла відповідати на рівні, тією ж мовою, що й він.

Зі Славком було не так: той використовував Андрія як об’єкт для досліджень, перевіряючи на ньому ефективність різноманітних психологічних методик і поводячись при цьому відповідно до законів експериментування: я — експериментатор, ти — досліджуваний. Андрій звик до таких стосунків і віддавав другові належне…

Ось так і пролітаєш, як відома фанера над невідомим Парижем. Зовсім вилетіло з голови, що вони з лікарем живуть в діаметрально протилежних світах, — настільки невимушеним і рівноправним було їхнє спілкування, — і життя, як завше, коректно, нагадало йому про це. Нема чого звикати до пряників, Андрію, — сказало йому життя. Почувався так, ніби його жбурнули з шістнадцятого поверху на асфальт.

— Дякую за гостинність, — промовив Андрій і ледве наважився глянути на лікаря.

Лікар дивився на нього без жодних емоцій, якось замріяно, здалеку. З шістнадцятого поверху.

Все о’кей.

— Вважайте, що мене вже нема.

Лікар підсунув до нього невеликого папірчика.

— Візьми рецепт на препарати заліза.

«Скажи собі ще раз — о’кей, і дійсно все стане о’кей, — казав Славко. — Американський рецепт».

— Не треба, не люблю хімії. Цвяхи — ось натур-продукт, наше здоров’я і довголіття.

Український рецепт: від слова «цукерка» в роті солодше не стає.

— Останнє запитання, — затримало Андрія біля самісіньких дверей.

— Послухайте…

— Не перебивай. Чому ти не питаєш, для чого я вчора просив тебе залишитись? Невже тобі не цікаво?

Андрій повільно обернувся. Лікар перебирав переплетеними пальцями, тоді як очі набрали знайомої сторожкости й цупкости. Жодної смішинки в вусах. Лише вичікування. І якийсь незрозумілий сумнів. Наче він щось вирішив, але не був певен, що вирішив правильно.

— Я… — Андрій вперше не знав, що цій людині відповісти.

— Чи тобі все, що я кажу, — фіолетово, як каже мій син?

Ще зараз можна відчинити двері і вийти. Ще можна врятуватися. За дев’ять хвилин все зміниться: і місто, і липень, і відлік часу. Тутешність створить нову вісь обертання, яка проляже через серцевини двох душ і яку невдовзі перетнуть леза двох ножів. Ножів, що вже залягли на прилавку в очікуванні на свій час.

За дев’ять хвилин…

— Якщо вам щось потрібно від мене, тільки скажіть. Ну там, накопати когось чи закопати…

Лікар кивнув, але сумнів не зник з очей.

— Справа в мене є одна до тебе, хлопче. Делікатна справа. Ходімо!

Вони вийшли в коридор і ледве не зіткнулися з жінкою в білому халаті, що налаштувалася постукати до дверей ординаторської.

«Тривалентне залізо, — чомусь нагадав Андрій, глянувши на неї. — Важко засвоюється».

— Давайте іншим разом, пані Надю, — швидко заговорив Ігор Васильович, намагаючись її обійти.

— Перепрошую. Скільки разів я особисто вам та іншим хірургам говорила: заповнюйте історії вчасно. І що я знову бачу? — помахала вона перед їхніми носами купою тих історій. — Ні протоколу операції, ні щоденників!

— У мене пацієнт, пані Надю, — ще раз спробував обійти її лікар. Але тривалентне залізо є тривалентне залізо.

— А в мне КРУ[3] на носі! Ви хочете штрафи платити?

— Сьогодні ж заповню всі історії, чесне піонерське.

— Всі не треба, тільки ваші. Ось, наприклад, — вона розгорнула одну з історій. — Хворий Крайник. Ще в п’ятницю ви наказали ввести йому знеболюючі середники. Чому дотепер цього ніде не зареєстровано? Де ваш підпис в наркотичній карті? — Вона вказала на порожнє місце у графі «підпис лікаря (розбірливо)».

— Вам би не старшою сестрою працювати, а старшим прокурором, — схиляючись перед неминучістю, дістав лікар капілярну ручку.

Андрій міг, звичайно, дивитись у протилежний бік. Теоретично. Але людина так влаштована: на що тобі звернули увагу, на тому ти й зосереджуєшся. Тому він мимохіть втупився у графу. І прочитав: «Дудій І. В.».

ДУДІЙ ІГОР ВАСИЛЬОВИЧ.

Мимо прошкандибала жінка на милицях. Ніби й не стара, а вбрана в старе ганчір’я. Зовсім не дивно було зустріти в хірургії жінку на милицях. Проте Андрій відсахнувся. І вдарився спиною об одвірок. А всередині