Читати книгу - "Переможець отримає все"

«Військовому комісару

обласного військового комісаріату

полковнику В. Н. Гусєву

Вважаю за необхідне повідомити, що причиною рішення призовника Середи В. В. проходити строкову службу в обмеженому контингенті радянських військ у республіці Афганістан є невдачі в особистому житті та пов'язана з ними трагічна смерть його матері, у якій призовник вважає себе значною мірою винним. Згадані обставини зумовлюють нестійкий морально-психологічний стан призовника, схильність до немотивованих вчинків. У зв'язку з цим, зі свого боку, задовольняти його прохання вважаю недоцільним.

Справа закрилася. Балуєв справді не був сентиментальною людиною. Тому й задовольнився створенням цієї не надто фундаментальної перешкоди, очистивши свою совість.

А далі нехай вирішує доля.

Доля мала вигляд лисуватого невисокого підполковника, який головував у складі обласної комісії.

— То ти, значить, в обмеженому контингенті хочеш служити? — запитав підполковник, гортаючи справу. — А чому? Тут пишуть, що в тебе щось удома сталося, що вплинуло на твоє рішення.

— Мати померла. Тепер я сам. Якщо раптом загину, то нехай вже краще я — ніхто не плакатиме. Беріть мене, а хтось нехай лишиться.

— Ну, по-перше, наші солдати їдуть туди не для того, щоб гинути, — вклинився інший, з явно неприємним обличчям та очима. — А по-друге, виконувати інтернаціональний обов’язок — це насамперед висока честь для кожного воїна, і ми повинні розібратися, чи гідний ти цього.

— Пробачте, будь-ласка, — опустив очі хлопець. — Я просто хвилююся. Я готувався — парашутну школу закінчив у ДОСААФі — подивіться. Будь ласка, я вас прошу.

— Ну, що… — мовив головуючий, коли хлопець став у стрій, — я гадаю, з такими приписками райвійськкомату пускати його туди не можна.

— Однозначно, — підтримав «неприємний». — Схопить автомат, наламає дров — сам у дисбат, а ми у відставку. Стройбат — і нехай там воює.

— Наламати дров усі можуть, особливо, коли по тобі стріляти починають, — озвався ще один. — Хоче хлопець — я думаю…

— Даниле Петровичу, — підвищив голос «неприємний». — Ви бачили, що тут — офіційна заява райвійськкома! Потім він буде розумним, а ми дурними.

— Стоп, — озвався майор праворуч у десантній формі. — Шановні, як ми будемо «ес-один» по стройбатах розкидати, я не знаю, з чим до частини їхатиму! Ви дивіться — всі підряд як не криві, то горбаті! А ДОСААФ навіщо працює? Навіщо місяць на нього кошти витрачали?

— А ви приписку бачили? — знову взявся за своє «неприємний». — Попаде до вас і свідомо парашут не розкриє. Потім…

— У нас усі все роблять свідомо, — майже по складах промовив майор у береті. — А отаким дур з голови швидко вибивають.

— Як хочете…

— Гаразд, — підбив підсумок полковник, закриваючи папку зі справою Середи, — команда одинадцять-п’ятнадцять. Наступний!

Доля цього хлопця була вирішена, як гадав голова комісії, на найближчих два роки. Насправді ж, кидаючи справу на стіл ближче до майора, він визначав мало не все подальше життя призовника Віктора Середи. Команда одинадцять-п'ятнадцять означала повітряно-десантні війська, більш відомі за тих часів під абревіатурою «ВДВ».

Петю Франкенштейна («у миру» — Попадинця) знала половина міста, яка вперто не бажала ходити на власних двох і користувалася для пересування металевим мотлохом на чотирьох колесах. Усе подвір’я біля його будинку було завалене частинами кузовів, дверцятами, капотами тощо… Він різав їх, зліплював докупи, створюючи іноді справжні шедеври, чим виправдовував своє дотепне прізвисько.

На подвір'ї та в гаражі Петра Попадинця товклася різна клієнтура — і звичайний пересічний з «шостими» чи «сьомими» «Жигулями», і скоробагатьки, які примудрялися потовкти, часом сп'яну, блискучі боки своїх іномарок, і скромні селяни на «Москвичах», що давно вже не вироблялися й доживали свій вік у доволі занедбаних оселях…

Петро не відмовляв нікому. Завалений залізяччям по саму голову, він вибирався іноді з гаража, щоб передихнути і глянути на Божий світ, обіцяючи при цьому кому на завтра, кому на другий тиждень, а кому на осінь чи й зиму. І вся ця очікуюча клієнтура товклася навколо нього, циркулювала, приїжджала та від'їжджала, утворюючи на вузькій вуличці справжні затори. Невдоволені клієнти, яким горіло їхати, «сідали йому на голову», і тоді Петро, вилаявшись та психонувши, кричав, розмахуючи руками, що кидає все «к чортову мать» і їде в Америку. На це йому незмінно відповідали, що, мовляв, ти не виїдеш навіть за межі міста — колеса попробиваємо. Петро лише зітхав і далі брався до роботи.

Віктор вдивлявся у темряву подвір’я. Десь має бути прив’язана чи відпущена кавказька вівчарка, що стереже все це багатство. Так і не видивившись пса, він почав кидати у вікно грудками.

— Що… гонщику… — Позіхнув Петро, вилізши з хати.

— Та нічого. Роботу тобі привіз.

— Ну, звісно… Хіба ти можеш щось людське привезти? Роботи у мене й так вистачає. З тієї вилізти не можу.

— Відчиняй ворота, — похмуро запропонував Віктор.

— Зразу ворота… Може, тебе ще й до гаража? Диви, яка черга!

— Я поза чергою. Відчиняй.

В очах Петра з’явився інтерес:

— Ану-ану… Невже ввалився кудись? От і дочекався я! — він потирав руки, демонструючи «українську натуру». — Ану-ану! Подивимося, як ас нарвався… нарешті… г-гонщик…

Насилу заведену в гараж «дев’ятку» Франкенштейн розглядав довго й зацікавлено.

— Скільки коштуватиме?

— Ну, так зразу і скільки… — Петро ходив навколо, відчиняючи дверцята потовченої машини, її капот, і зосереджено кривлячись. — Щоб я здох, не схоже це на звичайну аварію… Або конкуренти по ній кувалдою товкли…

— Конкуренти… — погоджувався Віктор.

— Або