Читати книгу - "Заборонена кімната"

Крізь маску базіки-філософа раптом пробився насторожений погляд. Я відзначив його не без задоволення.

— Ні, — відповів я і не збрехав, бо зв'язки Фассбендера з промисловістю справді були для мене новинкою. — Я нічого не чув про це.

— Так, — буркнув Кемпф, знову стаючи доброзичливим, балакучим знавцем вин. — Я гадав, що ви щось знаєте. Вам це було б теж цікаво.

Повз наш столик пропливли два добродії. Один з них, кругленький і лисий, з м'якими рухами, ніби плив у невидимій воді; інший, сухорлявий, з довгими, майже до колін руками, мав коричневий, висохлий, як у мумії, череп, тонкі губи, дуельний шрам на правій вилиці, гачкуватий ніс і монокль в оці.

— Велика нарада! — прошепотів мені доктор Кемпф. — Мабуть, з приводу Хайнке-Штудера.

— З приводу чого?

Я не прикидався, мені справді не вірилося.

— Ви що? Невже не читаєте газет? За кордоном тільки про це й галасують. Як щось проти нас, то вони завжди разом. — Він заламував пальці, розсікав носом повітря. — Це чистісінької води ненависть до нас, німців. Злочинці були і є всюди, і завжди. Ні я, ні ви не можемо нічого змінити. Так? — Він провів рукою по столу, ніби відсуваючи від себе щось неприємне.

Я не мав ніякого бажання обговорювати з ним проблему запобігання злочинності.

— Знайшли сліди Хайнке-Штудера?

— Звичайно ні. Тільки посадили наглядача. Йому буде погано.

— Чому?

— Ви неможливі! Та тому, що він пристойна людина. Я добре його знаю. І дочку теж. Та йому вже, очевидно, нічим не зарадиш. Якби у нас був закон про давність воєнних злочинів, то все обійшлося б.

Принесли вино. Воно тепло іскрилося в келихах. Плинний рубін, в якому переливалося світло.

— Божоле врожаю 1958 року. Поема! — Великий м'ясистий ніс устромився в келих, ніби намірявся пірнути туди.

— Сонце! — шепотів доктор. — Земля! Вітер! Гори… Ну, ваше здоров'ячко!

Він відпив чималий ковток, пожував губами, примружився. Обличчя його прояснилося, воно все більше ставало знову стареньким, зморшкуватим, доброзичливим обличчям адвоката.

Вино було гарне, але я не знайшов у ньому ні вітру, ані гір. Скоріше цемент, ще вологий, шершавий. Промінь світла засліпив мене і ковзнув уверх по стіні. Наблизилося гуркотіння мотора, почулися голоси, спочатку невиразні, дедалі голосніші…

— … Поема, правда?

Я поставив келих на стіл. Не знаю чому, але мені на думку знову спала Друга Північна.

У другій половині дня зателефонував Франк:

— Здоров був! Ти закінчуєш сьогодні вчасно?

— Хто вчасно починає, той вчасно і кінчає. Що в тебе?

— Мартіні. В холодильнику.

— І що ти хочеш за нього?

Він засміявся.

— На цей раз нічого. Щойно одержав зарплату. За мартіні дякуй Елен. Це вона мене підбила.

Та все має свої межі.

— Якщо це з приводу недільної події, — сказав я роздратовано, — то хай вона сама п'є той мартіні. Мені вже остогидла ця історія.

— Зачекай, не гарячкуй. Ти маєш лише познайомитися з молодою жінкою. Мені здається, вона в твоєму стилі.

— Чорнява?

— Як вороняче крило. Карі очі. Тричі розлучена. До того ж має мільйонну спадщину.

— Гаразд. Тоді я прийду, — сказав я і поклав трубку.

Я прибув у Північну вчасно.

Над каналом кричали чайки. Віконні шибки блищали в промінні призахідного сонця. Пахло сіллю і смолою.

З відчиненого вікна лунала пісня. Каштан Фосс співав про загибель «Мері Енн». Під цей супровід він чистив свій мундир. Співав поганувато, шкода ставало «Мері Енн». Арчі підвивав йому. Він завжди підвиває, коли капітан співа. Інтелігентна тварина.

Всі були на місці. Чекаючи мене, почали вже мартіні. Жінка, з якою я мав познайомитися, сиділа посередині. Франків опис анітрохи не справдився. Та я і не сподівався на це.

Незнайомка не була красунею, але виглядала пікантно. Дуже молода. Легка хлоп'яча зачіска, напівфранцузькі, напівяпонські риси вузького обличчя, блідого і світлого, трохи зухвалий і гордовитий розріз губ. Я уявив собі, як було б приємно стерти цю гордовитість поцілунком.

Докірливо зиркнувши на Франка, я привітався з дівчиною.

Вона подала мені руку.

— Полетта Уден.

— Дуже приємно, — промимрив я, бо чомусь почував себе незручно, що трапляється зі мною рідко. І це дратувало мене.

— Пробач, Лексе, — надміру коректно звернулася до мене Елсн. Від цього мені стало що гірше. — Це я запросила панночку Уден. Вона потребує твоєї поради.

Я, мабуть, трохи розгубився, бо панночка Уден посміхнулась. І одразу де поділась її гордовитість. Лише тепер я помітив, що в неї великі карі очі. Такого ж кольору, як і волосся.

— Я ще зранку дзвонила до вашої контори, — сказала вона. — Та вас не було.

Дівчина завагалася. Видно було, що їй важко почати розповідь про свою справу. Франк виручив її.

— Батько панни Уден, — сказав він, — працює наглядачем у міській в'язниці попереднього ув'язнення. Саме під час його чергування і змився Хайнке-Штудер. Ти ж читав у газеті?

— Сили небесні! — вигукнув я. — Так ваш батько…

Вона кивнула.

— Мені стало страшно, коли я довідалась про це від пана Матуша. Він