Читати книгу - "Листи до полковника"

– Даремно ви так, Єво Миколаївно, – кинув Лімберг, конспіративно задерши голову догори.

– Що – даремно?

– Влаштували розгром. Катя Андреєва йде на золоту медаль, ви ж це знаєте. Крім того, я впевнений, вона читала п’єсу, просто ви збили її з пантелику. Навіщо?

– Що – навіщо?

– Навіщо вам це потрібно?

Цікава виходить розмова, констатувала Ева без натяку на внутрішній сміх. Найкумедніше, що Лімберг однозначно стенографує її в пам’яті. Й мета в нього, звичайно ж, найшляхетніша: розібратися, зрозуміти, допомогти. Всі навкруги ніби змовилися їй допомагати!..

…Наполіг, що опік треба змастити маззю, передбаченою для таких випадків в особистій аптечці співробітника цивільних спецслужб. Аптечка знаходилася в кабінеті, тому самому – чи точнісінько такому ж – де Ева була минулого разу, і позаминулого, і так далі. Дракон, сімейне фото, комп’ютер, монітор якого чомусь розвернули на три чверті до дверей. Втім, зрозуміло, для чого. Щоб відразу. Навідліг.

– Перепрошую, – досить переконливо знітився цивіл, повертаючи монітор у висхідне положення. – Перед церемонією я саме… Ми заблокували сигнал з їхнього сервера, йдуть переговори. Можете не хвилюватися, крім нас із вами цих фотографій поки що ніхто не бачив.

«Поки що» в нього вийшло професійно, майже без притиску. І часу їй дали рівно стільки, скільки треба. Щоб устигла впізнати й жахнутися, але не надто роздивилася подробиці, навряд чи такі смажені, як того вимагає класика жанру. Далі мала відбутися душеспасительна бесіда, що відразу й розпочалася. Нудна, наче поховальний цивільний костюм.

Ось тут Еві і стало байдуже. Жінка перетворилася на функцію. На той момент – аналітичну функцію, яка розмірковує, чи це можливо. Технічно.

З фотографіями найпростіше: цивіли озброєні будь-якою оптикою. Чи вони справді потрапили до реального інтернет-видання? – вона тоді ковзнула поглядом по заголовку веб-сторінки, не читаючи, – та яка різниця. Підбити зграю десятикласників не піти на день народження до вчительки ще легше. І, мабуть, зовсім не важко проінструктувати певним чином окремо взятого хлопця п’ятнадцяти років…

Та невже вони зрежисували навіть іскру від салюта?

Дилда рюмсала відчайдушно й мовчки, не знімаючи окулярів: з-під оправи із запрілими скельцями блищали мокрі щоки й шморгав буряковий ніс. Дивитися на неї було шкода. Навіть Відкривачці.

– Не реви, – миролюбно сказав він, кладучи долоню їй на плече з висоти парапету. – До осені візьмуть нормальну літераторку. І почапаємо гуртом типу перескладати: я, ти, Бейсик…

Дилду пересмикнуло – чи то від дотику, чи то від пропонованого синонімічного ряду; Відкривачка втратив рівновагу, ледь не полетів з парапету на клумбу й виматюкався, пригадавши Дилду вже вкупі зі вчителькою, письменником Антоколовським та іншими класовими ворогами. Потім посунув Горобця, всівся зручніше й запалив щось самокрутне й смердюче. Втім, тут, на свіжому повітрі, майже не відчувалося.

– Розслабтеся, – мовив Бейсик. – Перескладемо вже сьогодні. Єві дехто популярно пояснить, наведуть певні аргументи, і… – він багатозначно гигикнув. – А декому й без того світить гарантоване «дванадцять».

Дилда глянула на нього почервонілими очима. Без окулярів – окуляри вона протирала носовичком. Висякалась туди ж, кліпнула кілька разів і знову їх начепила.

Бейсик замовк, обернувшись до шкільних дверей. До них звідси було щонайменше десять кроків, але інтуїція його ніколи не підводила.

Двері відчинилися повільно, артистично, і в них з’явилася Марісабель. Плавно, без поспіху, ні на кого не звертаючи уваги, попливла сходами вниз; еротизм її рухів геть перекреслював і картату спідницю нижче колін, і косичку за спиною, і відсутність косметики. Бейсик присвиснув. Горобець та Відкривачка засовалися на парапеті. Дилда пчихнула.

– От западло, – мовила Марісабель, зрівнявшись із групою. – Якби знала, пішла б відповідати першою. А тепер стирчи тут до другої… Наче в мене своїх справ немає.

– Ти шо? – не зрозумів Лисий. – Вона ж валила всіх!

– Начхати, – відгукнулася Марісабель.

Загадковості в її голосі було не менше, аніж у Бейсика, а чарівності набагато більше. Назустріч довгій сигареті, видобутій зі скромного портфелика, заклацали запальнички. Дилда скривилася, але схлипувати припинила.

– Це все тому, що ми не пішли до Єви на день народження, – мовила вона. – Я б на її місці теж образилася.

Марісабель скоса кинула на неї погляд, у якому відбилося все, що вона думала про перспективи Дилдиного самотнього сорокаліття. Але тема не вартувала розвитку. Втім, подавати неймовірну новину отак відразу, без ефектної паузи, не хотілося. Та й присутні були не всі, кого б Марісабель хотіла бачити в цей момент. Отже, вона сексуально затяглася сигаретою й сперлася на парапет, розсунувши ліктями Горобця з Відкривачкою.

– Як повідомляють компетентні джерела, – прорік Бейсик, – Єва Миколаївна не залишилась на самоті.

І замовк, урочисто дивлячись на Марісабель. Один-нуль. Спробувала б вона тепер бовкнути про щось своє. Зашикали б насмерть.

– Що, невже Блінбергу обломилося? – припустив Лисий. Всі прикололися, але ненадовго; з розрізнених вигуків утворилася тиша.

– Ну? – нетерпляче писнув Горобець.

Бейсик насолоджувався.

Відкривачка зіскочив з парапета й кілька разів пройшовся туди-сюди по алеї, ледь не збивши з ніг Дилду, яка запобіжно відскочила вбік. Дивовижно, але на його простуватій фізіономії відбувалася мисленнєва робота. Зупинився раптово, з-під його кросівок вилетіла хмарка пилюки, як від коліс автомобіля, що різко загальмував. Обернувся до Бейсика:

– Стар?!

– Стар, – трохи розчаровано, хоч і не без поваги підтвердив той.

– Уб’ю гада.

Дилда здригнулася, спіткнулась об бордюр. Лисий і Горобець перезирнулися, намагаючись збагнути уривки інформації; випитувати повнішу версію було стрьомно. Лише Марісабель, випустивши в небо вузенький, ніби мініатюрний смерч, струмінь диму, вимогливо мовила:

– Не зрозуміла.

– Шо тут незрозумілого, – процідив Відкривачка. – Я завжди казав, що він сука найостанніша. Поперся. Ще й з подаруночком, мабуть. За наші бабки. Сволота.

Бейсик хихикнув. Він ніколи не видавав усю цінну інформацію відразу, тільки порціями. І всі про це знали.

– Ну? – не витримала Марісабель. Два-нуль.

– Не треба шкодувати гроші на прощальний подарунок улюбленій вчительці, – ігноруючи однокласницю, проказав Бейсик й інтимно підморгнув Відкривачці; адже вони обидва й не думали здавати ніяких грошей. – Тим більше, що староста відпрацював за всіх. От тільки не треба заздрити.

– Кому заздрити? – продзвеніла Дилда.

Бейсик розвів руками:

– Питання, звичайно, цікаве. Я б відповів, що Єві: у її віці!.. але, якщо подумати, – він скривився. – Килим у директриси… фі. Хоч би дали звільнитися за власним бажанням. Зате комусь – дванадцять балів. Отже, повертаючись до питання, це