Книги Українською Мовою » 💙 Фантастика » Фіолетові діти 📚 - Українською

Читати книгу - "Фіолетові діти"

220
0
29.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Фіолетові діти" автора Маріанна Маліна. Жанр книги: 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 58
Перейти на сторінку:
стільця.

— Замовимо кави? — питає і, не чекаючи відповіді, замовляє в офіціанта, що непомітно підплив, дві кави та тістечка. Офіціант майже миттєво приносить замовлене. Дві мініатюрні білі філіжанки та два таких самих мініатюрних тістечка, прикрашених завиточками з шоколадного крему.

Ігор зі знанням справи розглядає своє тістечко та задоволено киває головою. Я нетерпляче дивлюся на нього:

— Ну, що там у тебе?

— Ось, тримай, — таємниче шепоче Ігор та підсовує мені загальний зошит у коричневій, під зміїну шкіру, твердій палітурці.— Це — щоденник Олени Геннадіївни. Це тобі, щоб ти впевнилася, що твоєї провини тут немає. Вона про тебе майже не згадує.

— Де ти це дістав? — здивовано глипаю на Ігоря.

— Місця треба знати, — задоволено посміхається він.

— Тобі від батька не перепаде на горіхи? Як ти примудрився…

— Завтра поверни, і ніхто нічого не помітить, — відповідає самовдоволено. І за піснею, що лунає, мугикає: «Я би не зміг… Але для тебе, але для тебе… зможу я все…».

— Дякую! Я відксерю і поверну.

Ми ще трохи сидимо, п’ємо каву та їмо. Мені не хочеться розповідати про випадок із Кирилом, тому я відмовчуюсь. Ігор, швидко проковтнувши тістечко, теж мовчить. Тільки дивиться сумними відданими очима.

— Ще раз дякую! — згодом кажу, підводжусь і одягаюся.

— Я тебе проведу! — підхоплюється Ігор.

— Ні, не треба, я сама…

Він проводжає мене поглядом, що виказує розпач. Я це помічаю, але не зупиняюся. Не можу. Мені наразі ніхто не потрібен.

«…Вище неба, чому так високо літаєш… Вище неба… мила моя, як то я без тебе…» — докором лунає мені в спину пісня і залишається внизу на сходах.


Я йду навпростець. Заглиблююся в якісь занедбані двори. Звідкіля вони тут? Які цікаві бувають контрасти у нашому місті… Декілька кроків тому гула цивілізація з гарненькими вітринами і прибраними вулицями. А тут, як у зовсім іншому світі. Оглушлива тиша. Якісь обшарпані будинки. Старий кіоск з дивною вивіскою. На ній червоною масляною фарбою написано від руки: «М’ясо». З букви «с» фарба потекла, і патьоки нагадують краплини крові. Холодний, пронизливий вітер, що раптом здійнявся, жене по вулиці целофанові пакети та інший непотріб. Біля мене пробігає, трохи не збивши з ніг, чорний кіт із подертим вухом. Сутеніє. Біля баку зі сміттям стоїть якийсь бомж. У заношених раритетних кирзових чоботах, в які заправлені такі ж рідкісні штани «галіфе» захисного кольору. Контрастною плямою — спортивна куртка блакитного кольору, на якій красується напис «adidas». На голові — чорна шапочка «менінгітка», з‑під якої стирчить довге сиве волосся. Він якоюсь тичкою колупається у смітті в бачку.

Аж раптом волоцюга дуже швидко розвертається. І я не встигаю оговтатись, як за мить він уже опиняється біля мене. Від нього тхне вогким підвалом, старим ганчір’ям і ще чимось бридким. Він зненацька хапає мою руку:

— Я знаю! Я знаю! Вони вже зовсім близько… Я чую брязкіт зброї…— дихає мені в лице перегаром і дивиться на мене божевільним поглядом вицвілих старечих очей. Його вказівний палець, замотаний в брудну ганчірку, метеляється зовсім поряд із моїм лицем, а розкуйовджене неохайне волосся торкається щоки.

— Я все бачу… Світи змішуються… Я чую… чую… металевий брязкіт… — хрипить старий.

Я відчуваю, як страх виливається десь із району сонячного сплетіння, заповнює живіт та підступає до горла гидкою чорною масною хвилею. На хвилину я клякну, а потім видираюся від нього і щосили тікаю. Біжу між будинками.

— Я правду кажу! — чую ще раз за спиною.

Захекана, вибігаю до станції метрополітену. І наче виборсуюся з зачарованого світу. Вітер стихає. З’являються звуки. Навкруги снують люди. Руки в мене трусяться, я притуляю до себе щоденник Альони і спускаюсь у метро. Серед натовпу людей мені робиться трохи спокійніше.

Божевільний волоцюга, чого він до мене причепився? Мабуть, несповна розуму старий.

Який химерний і викривлений світ сьогодні…

А хто… близько?

Мій погляд падає на рекламний щит, на якому зображено велетенське око: «Погано бачите? — запитує напис. — Клініка «Новий зір» до ваших послуг»…

Я на мить зупиняюсь і глибоко вдихаю. Треба нарешті заспокоїтися… Та це не допомагає, я продовжую чути, як у грудях глухо стукотить збуджене серце.

Розділ IV
1

З матір’ю Кирила, Антоніною Сергіївною Хорольською, ми домовилися зустрітися не в школі. Для відвертої розмови не пасувала казенна атмосфера. Вона радо погодилася і призначила зустріч у тихому кафе біля своєї роботи, майже в центрі міста.

Хорольська виявилася жінкою років за сорок, з проникливими карими очима і губами стиснутими у рішучу лінію. Вона тоненька, висока, без зайвого макіяжу, і дуже стильно виглядає: одягнута в дорогий класичний сірий костюм, з прикрас — тільки нитка білих перлів. Така собі ділова жінка. Вона зовсім не схожа на свого сина.

— Добрий день, Дарино Миколаївно, дуже рада знайомству, — простягає мені вузьку долоню для привітання та із завченою банківською усмішкою доволі міцно потискає руку. — Це так добре, що ви знаходите час для дітей і поза школою.

Ми сідаємо за столик у віддаленому кутку кафе.

Антоніна Сергіївна каже, що вона пригощає, і замовляє каву:

— Мені як завжди… — посміхається офіціанту, озирається на мене, й кидає йому навздогін: — А дівчині принесіть, будь ласка, цукру…

Треба розпочинати розмову, та я вагаюся… З чого ж почати? Вона з привітністю менеджера приходить мені на допомогу:

— То як справи у мого сина? — чемно запитує.

— Навіть

1 ... 9 10 11 ... 58
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фіолетові діти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Фіолетові діти"