Читати книгу - "Марафон завдовжки в тиждень, Ростислав Феодосійович Самбук"

Толкунов приязно поклав йому руку на плече.

– Але ж кляті шпигуни в нас під носом, – пояснив, – і не знаю, як з тебе, але з мене й з майора голови знімуть.

– Моя голова нічим не краща за ваші.

– Викличіть, капітане, коменданта міста, – попросив Бобрьонок. Той закрутив ручку телефонного апарата, а майор стояв і думав: можливо, ніхто з трьох, названих Будашиком, не має відношення до переданої в ефір шифровки: певно, на лінії залізниці Львів – Стрий, може, й далі, до Сколе, діє мобільна група гітлерівських агентів, яка довго не затримується на одному місці. Можливо, наступне повідомлення буде передане з Дрогобича чи Самбора, хто його зна звідки, найпевніше, знову зі Львова, там на залізничному вузлі можна розвідати все, треба тільки мати надійних інформаторів.

Зараз вони з Толкуновим шукають шпигунів у Стриї. Он яку діяльність розгорнули, а тут уже, либонь, давно нема жодного агента, і всі їхні зусилля, вибачте, до шмиги.

Ці невеселі майорові роздуми перервав комендант. Попав Бобрьонкові трубку, повідомивши:

– Підполковник Козлов на дроті.

– Чи не зареєстровані, підполковнику, останнім часом надзвичайні події? – запитав Бобрьонок. – Або просто випадки?

– П'яні бійки вас, мабуть, не цікавлять?

– Ні..

– Напад озброєної фашистської банди на бійців, що відстали від своєї частини…

– Де?

– На узліссі по дорозі на Сколе.

– Чим закінчилось?

– Бійці залягли й відстрілялися. З нашого боку один поранений, двоє бандитів убито.

– Упізнані?

– Так, селяни з найближчого хутора впізнали одного. Колишній поліцай, мабуть, не встиг утекти з німцями.

Бобрьонок подумав: навряд чи ворожі агенти вдаватимуться до таких акцій. Для чого їм розпочинати бій з озброєними солдатами? Заради зброї? Вона їм практично не потрібна. Ні, то справді банда з гітлерівських недобитків, яким знадобилось продовольство і зброя. І нехай підполковник Козлов сам сушить собі голову, як ліквідувати банду.

– Усе? – запитав.

– Вбито шофера «студебекера».

Бобрьонок насторожився. Можливо, гітлерівським агентам знадобився транспорт?

– Де?

– По дорозі на Миколаїв.

– Точніше?

– На вісімнадцятому кілометрі.

– Там ліс підходить до дороги?

– Впритул. І шофера вбито на узліссі.

– Як?

– Ударом ножа в спину.

– Як дізналися?

– Селянин пас худобу й побачив. Дістався до роз'їзду, звідки подзвонили.

– Хвилинку… – Бобрьонок дістав карту з планшета, звірився з нею і запитав: – На роз'їзді поїзди зупиняються?

– Звичайно.

– На місце пригоди вже виїхали?

– Збирається мій заступник.

– А давно подзвонили?

– З годину.

– Затримайте свого заступника. Ми візьмемо його собою.

– Вважаєте, німецькі агенти?..

– Все може бути.

Гнати дві машини на місце пригоди не було рації: на задньому сидінні «віліса» поруч Толкунова вмостились помічник коменданта старший лейтенант Васюков та щофер автобату – він мав доставити до міста «студебекер». Дорога була пошматована вщент наступаючого технікою, фактично, від неї лишилися окремі асфальтові острівки, і Віктор намагався триматися хоч і роз'їждженого, але все ж не так покарьоженого узбіччя. Все одно «віліс» немилосердно кидало на вибоях, і швидкість рідко коли перевершувала тридцять-сорок кілометрів.

– Повземо ж ми, гей! – жартував Віктор, скоса, позираючи на Бобрьонка, та майор не підганяв його – Віктор і сам знав, що у розшукувачів нема справ другорядних і маловажливих, вони завжди поспішають, і щоразу кожна хвилина має значення.

Справді, Бобрьонок сидів похмурий: виявили вбитого шофера понад годину тому, можливо, туди вже набігли цікаві – затопчуть сліди, а це ох як небажано… Але нічого не сказав Вікторові й тільки ще більше насунув на лоб кашкета. І

На вісімнадцятому кілометрі від ґрунтовки до лісу відходив путівець, і «віліс» звернув туди. Ліс підступав тут до путівця щільно, по дорозі мало хто їздив, і вона заросла травою – за крутим поворотом Віктор загальмував так, що Бобрьонок стукнувся чолом об лобове скло: потужний «студебекер» уткнувся капотом у ліщиновий кущ, перегородивши путівець. А поруч нього сидів сухий і зморщений, як висушений гриб, дідок у білій полотняній сорочці, таких же штанях і чорному капелюсі з заяложеними й обвислими від старості крисами. Він повільно підвівся, сповнений власної гідності, і дивився на офіцерів, що стрибали з «віліса».

– Ви знайшли? – запитав Бобрьонок.

– Та я ж.

– Нікого тут не бачили?

– На колію ходив, а потім ніц не бачив.

– Як вас величати діду?

– На селі дідом Михайлом звуть.

– Корови пасете?

– Пасу, – кивнув у бік череди, що ходила в рідких кущах узлісся.

Бобрьонок полегшено зітхнув: слава богу, ніхто поруч не вештався і, може, дещо й вдасться знайти. Він пропустив уперед Толкунова й затримав помічника коменданта, який рушив услід.

– Усім лишатися тут, – наказав. Побачив невдоволене обличчя старшого лейтенанта, але ніяк не зреагував на це – зараз не до амбіцій.

Шофер лежав у густих ліщинових заростях, метрів за двадцять від «студебекера», і знайти його можна було або випадково, або після уважного огляду підліска. Лежав, уткнувшись обличчям у траву й викинувши вперед руки.

Толкунов зупинився над тілом і мовив категорично:

– Його тягли за руки, кинули в кущах і пішли далі,- вказав на прим'яту траву, яка ще не встигла випростатися.

Бобрьонок обійшов труп і, нахилившись, почав вивчати сліди, що лишилися на м'якому ґрунті. Правда, тільки один слід зберігся досить виразно. Майор витягнув рулетку й зміряв його.

– Сорок третій розмір… – підвів очі на Толкунова.

– Звичайні ялові чоботи з трохи збитими підборами, – додав капітан. – В цього типа або криві ноги, або ходить клишаво.

Бобрьонок мимоволі перевів погляд на стоптані капітанові чоботи, і Толкунов одразу зрозумів його.

– Так, майоре, – ствердив, – маєш рацію, його хода схожа на мою.

Вони пройшли ще кілька метрів і недаремно, бо знайшли ще один слід, не такий виразний, як раніше, але все ж досить глибокий, і Толкунов констатував:

– А другий взутий у хромові чоботи. Приблизно сорок другого розміру, точно твердити важко, слід все ж не дуже виразний.

Далі сліди губилися, кущі тут розступалися і ґрунт міцнішав – двоє вийшли на галявину, либонь, проминули її, а далі починався кювет і розбита бруківка, там і сам чорт нічого не знайшов би.

Толкунов з Бобрьонком облазили кювет мало не на двісті метрів, але нічого не виявили.

Повернулись до «студебекера». Дід сидів просто на дорозі, спершись спиною на колесо «віліса», Віктор присів навкарачки перед ним, про щось розпитував, а помічник коменданта з шофером автобату простягнулись у затінку на травичці – вересневе сонце припікало й давно вже висушило мокрий ґрунт.

Побачивши розшукувачів, старший лейтенант сів і запитав зневажливо:

– Ну як, Шерлоки Холмси?