Читати книгу - "Зірка, або терористка, Марина Меднікова"

— Ми з вами бачилися на цвинтарі. Я потребую вашої допомоги, — прочитав її думки Командо.

Він показав фото усміхненого хлопця у військовій панамі і камуфляжі.

— Ви його знаєте?

— Бачила.

— Знаєте, від чого він помер?

— Що знала, розповіла в прокуратурі, — Зірка рушила з місця.

— Дві секунди! Може, вийдемо звідси?

«Виведе, скрутить шию двома пальцями, не кавкну», — подумала Зірка.

— Не бійтеся. Навіщо мені ваша скручена шия, самі подумайте, — стенув плечима Командо у відповідь на її думки. — Я власник фирми, де працював Андрій Перегуда.

На похороні якого ми зустрілись… І його друг. Він колись врятував мені життя… А я не зміг…

— Я маю вам вірити?

Командо заплескав себе по кишенях. Видобув пачку сигарет, кинув одну до рота, просто з пачки.

— Тут курити не можна, — зауважила Зірка.

— Я й кажу, підемо кудись…

— Нікуди я з вами не піду. Нічим не можу зарадити.

Повторюю, все розповіла слідству.

— Кожний відфутболює м’яча від своїх воріт. Вас теж сьогодні намагалися накрити мокрим рядном…

— Ви підслуховували?

— Здобував інформацію. Маю кілька запитань.

— Щось день у мене сьогодні не склався, — втомлено мовила Зірка. — Піду, аби він не став ще гіршим.

— Не робіть помилки, — Командо взяв її за лікоть сталевою рукою.

— Ніно Василівно! — гукнула Зірка, забачивши чергову Козлюк. — Проведіть, будь ласка, пана до директора, — висмикнула руку і пішла з ліцею.

Лідія поспіхом зливала недоїдки у відра, закривала кришками, зав’язувала ганчіркою. Розігнулася, огледіла кухню, вийшла до обідньої зали. Забачила Травіату зі скибками хліба на таці.

— Паразитка, куди ото преш хліб?

— Ко-отикам, — запосміхалася Травіата, — вони голо-одні.

Лідія смикнула тацю, хліб розлетівся. Кинула тацю на гору таких самих, скибки розтикала у відра.

— Забирайся, всі порозходились.

Лідія дмухала на затерплі пальці. Підкотили рейсовий автобус і маршрутка. Повагалася між дешевшим-незручним і зручним-дорожчим, обрала перше. В автобусі тіснява, але Лідія не реагувала на штовханину, щось обмірковувала.

Удома хлюпнула з відра в собачу миску, наповнила корита в свинячому сажі, забігла до будинку, з’явилася вбраною в чисте — колись модний кримпленовий костюм, знову подалася до автобуса.

— Лідо? — подивувалася слідча. — Ми ж погодили: зустрічаємось за домовленістю…

— Не нервуйте так, Тетяночко Іванівно…

Слідча схопила запальничку, сигарету, розігнала дим рукою.

— Лідо, ви нас дурите? — запитала слідча. — Обіцяли не працювати. Хоча б у другій половині… Ми ж вам платимо.

— Хіба тих грошей буває забагато? Тільки замало, це я вам скажу як людина чесна, але бідна. Я вас не дурю. Просто зустріла стару подругу, зросли разом, і слово за слово. У цій столовці такі помиї, що в іншій можна просто на стіл подавати. Багатенькі тата Карли хочуть, щоб їхні Буратіни зростали здоровими, грошей не шкодують. У тому ліцеї побачиш дочку чи сина посудниці? Я не бачу. А я теж хочу, щоби моє дитя дипломатом яким стало. По-французьки могло…

— Яке… ваше…дитя? — з’акцентувала на кожному слові Кулик.

— Я не про те, що ви подумали, у мене свій базар. Я своїй дитині хочу матеріальну базу дати. А робота моя легка. З тих помиїв свині ростуть. Копійчина свіжа.

— Як жити — справа ваша. Але там відра важкі.

— Тетяночко, ярмо моє солодке, тягар легкий.

— Гарно кажете…

— Не я. Леся Українка. На пункт макулатурний ношу картонки, так, дрібноту. Знайшла на купі бомажок повне зібрання творів. За кіло свинини виміняла. Палітурки гарні. І якось прочитала. От писала жіночка. Чисто про мене. «О, мій бідний зів’ялий квіте».

— Лідо… я вас дуже прошу…

— Усе зер гут, моя робота нашій справі не завага. Я до вас не за тим, а офіційно. Деякі важливі дані і міркування.

Записуйте.

«Джефрі не телефонує, що з Сарою?». Хтось безугаву тиснув кнопку дзвінка. «А най ті…». Зірка занурилася у хвойну піну. Вже не стало сил пропускати через себе чужий біль і чужу тривогу. Не хотілося ні про що думати, лиш одного бажалося — не займайте мне, і я вас не чіпатиму.

У двері гупало. «Вар’ят якийсь». Вилізла з ванни позахідньому, не змиваючи піни, напнула на мокре тіло халата, вступила в капці, прочинила двері: Олег Ткач, тележурналіст, сусіда.

— Старко, ну ти й спиш. А чого не питаєш, а що як злодюга-нальотчик?

— Ти й є таким.

— Поїсти чогось маєш? Бо геть охляв.

— А де твої?

— На дачі.

— Ходи на кухню. Скинь мешти, у мене чисто.

Зірка закрутила мокру голову рушником, випустила з ванни воду, з жалем дивилася, як осідає і потроху зникає у вирі отвору зеленкувата пахуча хвойна піна. З кухні почувся грюкіт.

— Ти живий? — крикнула Зірка.

— З’ясовую.

Повагалася, чи одягатися, передумала. Нагодую цього і — в бамбетіль, згадалося татове слівце, що означало широке ліжко.

Олег гукнув з кухні.

— Я і на тебе зготував. Фірмову страву. Називається «Акин Джамбул Джабаєв, або ж Декада української культури в Москві». Що в тебе побачив, про те й заспівав на пательні.

Мій внесок, — Олег показав велетенського солоного огірка.

— Отакецький огірчище.