Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Остання роль, Едуард Ісаакович Ростовцев 📚 - Українською

Читати книгу - "Остання роль, Едуард Ісаакович Ростовцев"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Остання роль" автора Едуард Ісаакович Ростовцев. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 9 10 11 ... 38
Перейти на сторінку:
темно-зеленій коленкоровій папці з кнопочними застібками. Коли сивий вийшов з номера, в руках у нього була та папка. Це перший відвідувач. Другий був бородатий. Але про нього краще розповість Галина — вона розмовляла і з покоївкою, і з черговою, зібрала більше відомостей.

— То був Микола Кравець, чоловік Світланиної сестри, — впевнено сказала Галина. — Чергова його знає — торік він реставрував барельєф у вестибюлі готелю, вона розмовляла з ним. Чергова твердить, що Кравець був у номері хвилини дві-три і вийшов звідти дуже схвильований, збуджений.


Відрядження в Київ було дуже доречне: Білякевич сподівався, залагодивши всі справи в міністерстві, з'їздити на кіностудію, розшукати Любарського і поговорити з ним. Сергій Любарський був режисером-постановником фільмів, у яких знімалася Світлана. На перший погляд здавалося, що особливої потреби в такій розмові нема — Любарський виклав свою думку про Світлану в підписаній ним характеристиці, яка була в слідчій справі. Але, ознайомившись із показаннями Літинської, Білякевич дійшов висновку, що київський період життя Світлани в характеристиці висвітлено однобоко. Певна річ, режисер міг не знати, чим, як то кажуть, дихає актриса, зайнята на другорядних ролях. Однак, якщо вірити тій же Літинській, Світлана була в близьких стосунках з якимось режисером, що, власне, й призвело до конфлікту з Назаровим. Судячи з усього, Наталя казала про Любарського. Якщо це справді так, то сподіватися на відвертість Любарського не доводилось: кому хочеться признаватися в причетності — хай навіть мимовільній — до трагедії, до смерті людини! І все-таки підполковник вважав, що розмова з Любарський не зашкодить.

Білякевичу не пощастило: Любарського в Києві не було — поїхав у відрядження. Полковник Тупчій із штабу МВС республіки, про якого Вікторові Михайловичу сказали, що він консультант фільмів про міліцію і на кіностудії «своя людина», з'ясував це по телефону, зі свого кабінету.

— Що ж вам порадити? — дивлячись на Білякевича, мовив Тупчій. — Може, варто поговорити з кимось із найближчих помічників Любарського? Ну хоча б з оператором-постановником або директором картини. Як правило, в кінознімальних групах усе знають одне про одного.

Полковник знову зв'язався з кіностудією, поговорив з одним, з другим. Причому в розмові з тим другим назвав Світлану Мелещук, а також прізвище, посаду і знання Білякевича.

— Так ось, — поклавши телефонну трубку, звернувся він до Віктора Михайловича, — найкраще було б вам зустрітися з Ігорем Павляком, другим режисером. Павляк — товариш Любарського, отже, ваша розмова не дійде до сторонніх вух, а в даному разі це має неабияке значення. Крім того, Мелещук деякий час жила у Павляків. Вона була якоюсь родичкою дружини Павляка, котра, до речі, теж працює на кіностудії — чи то асистент, чи лаборант. Звати її Марина. Так ось ця Марина зустріне вас біля прохідної і проведе до чоловіка — без провідника ви його не знайдете.

Тупчій дав Білякевичу машину, і за двадцять хвилин той був на місці.

Марина — жінка років двадцяти п'яти, невисока, крижаста, з чорними бровами, що сходилися на переніссі, надаючи її обличчю якоїсь суворості, вже чекала. Діловито потисла йому руку і так само діловито, мовчки повела за собою по алеях і переходах кіномістечка. За всю дорогу тільки й промовила:

— Ігор на зйомці у павільйоні.

Зовні павільйон скидався на заводський цех. Довгий, тьмяно освітлений, без вікон. Коридор, по стінах якого в'юнились електрокабелі, а внизу поблискували прокладені в бетонованій підлозі рейки, був схожий на тунель, по якому от-от мав пройти поїзд. Сам павільйон, куди невпевнено ступаючи за Мариною, увійшов Білякевич, вразив його величезними розмірами. Високо в сутінках видніли незрозумілі йому конструкції, на підлозі лежали складені штабелями дошки, витягнувся розрізаний фюзеляж літака, стояли якісь триноги, ящики, помости. Освітлювалось приміщення нерівномірно: в глибині прямо перед ним горіло з півдесятка прожекторів, спрямувавши своє проміння на невеликий брукований майданчик біля паркану, а решта павільйону тонула в півтемряві. На помостах стукотіли молотки, вищала пилка. На майданчику парубок у розхристаній сорочці витанцьовував чечітку. Хтось хрипко гукав йому:

— Толю, більше злості! Тобі намилили шию, і ти танцюєш від злості й на зло своїм кривдникам.

— Почекайте тут, — кинула Марина і зникла, мовби розтанула.

Білякевич тупцяв між фюзеляжем літака і металевою триногою, мало не попав під електрокар, який несподівано виринув з півтемряви. Потім хтось гучним голосом сказав у мегафон:

— Припиніть роботи! Увага! Зйомка.

В павільйоні стихло. Парубок, який танцював чечітку, пішов з майданчика. Знову пролунав хрипкий голос:

— Мотор!

Застрекотав апарат. Парубок у розхристаній сорочці головою вперед вилетів із-за паркану, впав на бруківку, застогнав, а потім засміявся і враз схопився, почав вибивати чечітку. Танцював, доки той самий хрипкий голос не зупинив його:

— Досить. Цей дубль більш вдалий. Спасибі, Толю. Все. Перерва.

Невисокий, кремезний, якраз до пари Марині, тільки проворніший, Ігор Павляк сподобався Білякевичу своєю невдаваною простотою — трудно було й подумати, що цій людині у щоденній роботі доводиться вживатися в образи різних персонажів.

— Ходімо на вулицю, тут протяги, — запропонував він.

Вони вийшли з павільйону, сіли на лавочці під деревами, з яких уже опало листя. Білякевич сказав, що його цікавить.

— Давайте говорити примо, Вікторе Михайловичу, по-мужському. Про те, як і чого загинула Світлана, я знаю.

— Хотів би і я це знати, — зітхнув Білякевич.

Павляк зацікавлено глянув на нього, всміхнувся:

— І ви вважаєте, що Сергій Любарський…

— Ні, не вважаю, — перебив його Віктор Михайлович. — Формальних претензій до Любарського я не маю: того дня, коли загинула Світлана, він був у Києві, це нам відомо. Але є ряд обставин, які я хотів би уточнити.

— Вона не була його коханкою! — запально сказав Павляк і знову закашлявся.

— А чому ви вважаєте, що я так думаю? — почекавши, поки він відкашляється, запитав Білякевич.

— Ну як же! Вродлива молода жінка, яка прагне стати кінозіркою, і всемогутній режисер-постановник, який знімає її, непрофесійну актрису, у своїх фільмах. Ясно, що тут до чого, правда ж? Кожен обиватель скаже!

— Та я начебто не

1 ... 9 10 11 ... 38
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Остання роль, Едуард Ісаакович Ростовцев», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Остання роль, Едуард Ісаакович Ростовцев"