Читати книгу - "Повія, Мирний"

- Добрий грiх!.. А як ле­жа­ла у нас, як та ко­ло­да, три тиж­нi ва­ля­ла­ся… хто за то­бою хо­див? Чиї ру­ки спо­чин­ку не зна­ли, вов­ту­зя­чись бi­ля те­бе? Та знов - вiд ко­го ти i за ко­го за­мiж iш­ла, за­бу­ла?

Прiська по­хи­ли­ла­ся. То бу­ло справ­дi так. Хiв­ря пам'ятли­ва, не за­бу­ла нi­чо­го з її давнього; за­бу­ла тiльки Хiв­ря, що як Прiська оду­жа­ла, то по­по­ви­ва­рю­ва­ла во­на во­ди з неї, - не бу­ло їй спо­чин­ку нi вдень, нi вно­чi… Мов­чить Прiська, а Хiв­ря од­но ви­чи­тує:

- Або, як во­лю об'яви­ли… хто, як не Грицько, по­мiг вам ви­бу­ду­ва­тись? Вiн i на со­хи де­ре­ва дав, i на крок­ви. Хоч во­но i не своє - панське, та все ж ко­ли б на дру­го­го ко­го, то не дав. А як на верх, то хми­зу сво­го вже дав… За­бу­ла?

- Що ж ро­би­ти, Хiв­ре? - ти­хо схли­пу­ючи, по­ча­ла Прiська. - Я пам'ятаю ва­шу за­по­мо­гу. Спа­си­бi вам. Та згляньте­ся ж i ви на ме­не: свя­то iде, ро­ко­ве свя­то… У ме­не ж нi­чо­го не­має. Отi два руб­лi - то ж ос­тан­нi, на якi тiльки й на­дiя.

- Де ж ти їх вiзьмеш, як не­має? По­зич у ко­го, - рає Хiв­ря.

- Хто ж ме­нi по­зи­чить? - уже навсп­равж­ки пла­че Прiська.

- Ну, чо­го ви за­ве­ли­ся? - грiз­но скрик­нув Грицько. - I роз­пустили на­тя­ки обоє! Во­на нах­ва­ляється по­зи­ва­ти… ну - i йди, ну - i по­зи­вай… Страш­нi її поз­ви, ку­ди пак!.. I нi­чо­го тут си­дi­ти та сли­ни­ти. Iди - по­зи­вай!

Прiська по­ба­чи­ла, що її же­нуть з ха­ти. Ще по­ки злег­ка так, до­ки Грицько не роз­сер­див­ся, а роз­сер­диться - i на­всправжки ви­же­не. А хi­ба дов­го йо­му роз­сер­ди­тись?

- Господь з ва­ми! - ути­ра­ючи сльози, про­мо­ви­ла Прiська. - Не даєте - са­мi по­жи­вай­те! Вам бiльше тре­ба… Ку­ди вже ме­нi по­зи­ва­ти вас? I, по­хи­лив­шись, вий­шла з ха­ти.

- Я так i знав, що прий­де бi­со­ва ма­нiя! - про­мо­вив ус­лiд їй Грицько.

- Походе-походе та й пi­доб'ється, - од­ка­за­ла Хiв­ря. - Кра­ще ме­нi пла­ток на праз­ник бу­де.

Важкi дум­ки, нев­да­чi, гли­бо­ка об­ра­за до­ко­рiв гна­ли Прi­ську до­до­му; сер­це її бо­лi­ло, сльози за­ли­ва­ли очi… Що їй те­пер дi­яти? Iти жа­лi­ти­ся стар­ши­нi? Во­на вже раз жа­лi­ла­ся йо­му, а що ви­жа­лi­ла?.. Всi во­ни один од­но­го, як чорт бо­ло­та, дер­жаться; всi од­ним ми­ром ма­за­нi…

Сумна-невесела прий­шла во­на до­до­му. Хрис­тя веселень­ко­ стрi­ла її.

- Куди се ви, ма­ту­сю, хо­ди­ли, що так дов­го ба­ри­ли­ся? Жду, жду - не дiж­ду­ся вас!

Стара, важ­ко ди­шу­чи i не об­зи­ва­ючись до доч­ки, опусти­лася на пiл.

- А ви й не при­мi­чаєте, що я в но­вих чо­бо­тях? - ще­бе­че та. - Ди­вiться - як­раз прий­шли­ся при но­зi, мов на за­каз ши­тi… Та­ких i по всьому се­лу дру­гих не знай­деш: i юх­то­вi, i не шка­по­вi. Ди­вiться-бо!

Прiська зир­ну­ла; до­са­да ущип­ну­ла її за сер­це.

- Оце вже й на­тяг­ла! Оце вже i шма­ру­ва­ти поч­неш у них? Го­дi ли­шень; скинь та по­ло­жи… По­ки но­вi - то бiльше да­дуть за їх.

- Як? Хi­ба ви про­да­ва­ти бу­де­те? - нес­по­кiй­но спи­та­ла Хрис­тя. Прiська мов­ча­ла.

- Це ж ме­нi батько ку­пи­ли… Ста­рi он уже роз­топ­та­ли­ся, роз­лiз­ли­ся… ско­ро дiр­ки бу­дуть, - ски­да­ючи, бур­мо­та­ла Хри­с­тя.

Як не­дав­неч­ко ще ра­дi­ло її сер­це, ко­ли во­на при­дi­ва­ла їх; ко­ли во­ни, мов ви­ли­тi, об­хо­пи­ли її но­гу: i не­ве­лич­кi - а хоч би де при­да­ви­ли!.. "Не­хай те­пер Гор­пи­на одс­ту­питься з своїми, хоч її i на за­каз ши­тi", - ду­ма­ла во­на, га­да­ючи, як усi зди­ву­ються, ко­ли во­на на свя­то узує їх, як усi бу­дуть за­здрити їй!.. А от ма­ти прий­шла i, ко­ли во­на на­ве­ла її очi на їх, ве­лi­ла ски­ну­ти - про­да­ва­ти дум­ка… Жаль гост­ри­ми па­зурами уго­ро­див­ся їй в сер­це, ве­се­лi дум­ки по­мут­нi­ли­ся; до­са­да i сльози по­тем­ри­ли їх.

- З якої ре­чi їх про­да­ва­ти? Це мої… Ну, ста­рi i про­да­ли б. На­що й ку­пу­ва­ти бу­ло, на про­даж хi­ба? - од­но своє Хрис­тя.

- Мовчи! - скрик­ну­ла Прiська. - Хоч ти не за­ли­вай за шку­ру са­ла: i без то­го йо­го за­ли­ли вже ме­нi!

Христя, тро­хи не з пла­чем, ски­ну­ла чо­бо­ти, пос­та­но­ви­ла їх на при­пiч­ку i з до­са­ди сi­ла за ро­бо­ту. Прiська со­бi, спо­чивши, роз­дяг­ла­ся i взя­ла­ся за гре­бiнь. Прiська си­дить на дни­щi, ви­су­кує та ви­во­дить нит­ку за нит­кою: Хрис­тя дов­бається над ме­реж­кою… Чут­но, як у тiї ве­ре­те­но сюр­чить, а в дру­гої шит­во ло­по­че. Прiська ко­ли­шеться над гребе­нем; Хрис­тя зiг­ну­ла­ся над со­роч­кою. Не­ра­дiс­нi дум­ки ко­лишуть пер­шу; та не­лег­кi зiг­ну­ли й дру­гу… У ха­тi сум­но, нi­мо, глу­хо… I нi­ко­му тiї нi­мо­ти по­ру­ши­ти, нi­ко­му то­го су­му важ­ко­го роз­вi­яти… Ось чут­но, рип­ну­ли сi­неш­нi две­рi. Нi Прiська, нi Хрис­тя не пiд­во­дять го­ло­ви, не ог­ля­да­ються. Хто до їх прий­де i чо­го?

- Здоровенькi бу­ли! - роз­дав­ся край по­ро­га мо­ло­дий жi­но­чий го­лос.

- Тiтка Одар­ка!.. Здо­ро­вi! - пер­ша од­ка­за­ла Хрис­тя.

- Здорова, Одар­ко! - глу­хо при­вi­та­лась i Прiська.

- А я увi­ход­жу у сi­ни, слу­хаю - ти­хо; ду­маю - не­має нi­ко­го, та так нес­мi­ло i йду. А во­ни, бач, си­дять со­бi та су­му­ють.

- Отак, як ба­чиш: си­ди­мо та су­муємо, - ка­же Прiська.

- Ми се не­дав­неч­ко по­обi­да­ли. Ма­ле моє зас­ну­ло; Кар­по пi­шов з до­му… Сум­но са­мiй. Пi­ду, ду­маю, про­вi­даю тiт­ку Прi­ську, як там во­на?

- Спасибi то­бi, Одар­ко, - зiтх­нув­ши, дя­кує Прiська. - Тiль­ки ти ще i доб­ра та при­хильна до нас, а то увесь мир, здається, од­вер­нув­ся. Сi­дай, будь лас­ка, та по­го­мо­ни­мо. Сьогод­нi оце ви­хо­ди­ла упер­ше з дво­ру.

- Де ж ви бу­ли?

- Де ме­не тiльки не бу­ло? Бу­ла i в во­лос­тi, бу­ла i в Лобур­ця. I Прiська по­вi­да­ла Одар­цi, чо­го i ку­ди хо­ди­ла i що ви­хо­д­ила. Сум­но ли­ла­ся глу­ха її мо­ва; мовч­ки слу­ха­ли її Одар­ка i Хрис­тя: не­ра­дiс­не все те роз­ка­зу­ва­ла Прiська, не­радiсним i за­кiн­чи­ла…

- Та та­ка ме­не до­са­да узя­ла, Одар­ко, та­кий сум об­няв!.. Хрис­тя пла­че, а в ме­не так сер­це за­пек­ло­ся, що й пла­ка­ти не мо­жу… Ко­ли б зем­ля розс­ту­пи­ла­ся - так би крiзь зем­лю й пiш­ла.

- Бог з ва­ми, тiт­ко! - умов­ляє Одар­ка. - У вас он доч­ка; тре­ба її до ума до­вес­ти, тре­ба її прист­роїти. Хто об їй по­турбується без вас?

- Добрi лю­ди, Одар­ко, ко­ли во­ни ще є; а не­має - гiр­ше не бу­де… Я жи­ла свiй вiк мiж чу­жи­ми людьми - не про­па­ла, бач; бу­де ша­ну­ва­ти­ся - i во­на про­жи­ве, а не бу­де - то її дi­ло… А ме­нi - го­дi б уже швен­дя­ти по сьому свi­ту: ди­ви­ти­ся на йо­го не хо­четься.

Одарка, мо­ло­да й ве­се­ла мо­ло­ди­ця, слу­ха­ючи тi нерадiс­нi­