Читати книгу - "Дурниця, Мирний"

- Берегтиму, як ока, і краплі не дам упасти! - відказую йому.

Ото ми й пішли з Пищимухою до столової і зшиток узяли з собою, та, посідавши один проти другого, і почали чаювати.

Духом вимчали по одній склянці, і я почав уже по другій наливати, присуваючи зшиток до себе, щоб як наллю чаю, то зараз і читати... Коли це - як зашумить щось, як загудить - аж земля задвиготіла.

- Що воно? Буря почалася? - спитався Пищимуха.

Не встиг він осе вимовити, як у хату до нас вбігла перелякана Параска.

- Ох, лишенько, пане! - загукала вона. - До нас повен двір стражників набігло... І становий з ними!

У мене чайник закляк у руках, - а кришечка у йому тілько дзень-дзень!

- Стражники? Становий? - Чого? - здивовано запитався я.

А Пищимуха, наче його що шпигонуло, мерщій зірвався з місця.

- Певне трусити будуть, - промовив він, та мерщій за зшиток, ухопив його з стола, перегорнув удвоє та, нагнувшись до чобота, посунув його якнайглибше в халяву.

- Отут тобі буде безпечніше, - додав, розправляючись. - Може, і у вас є таке, що слід його приховати, то давайте мерщій, - повернувся він до мене.

- Та що се ви таке вигадуєте? Щоб у мене та трус? Хто ж його буде робити? Мій приятель - становий? Осе вигадали! - відказую я йому.

Тут у сінешні двері хтось як застука, - аж одвірки затряслися!

- Відчиняй! - гука з-за дверей хтось щосили.

Побіг я до кабінету, ухопив світло та мерщій у прихожу.

- Хто там такий? - питаю.

- Відчиняй, тоді побачиш! - чую голос наче мого приятеля.

- Се ви, - питаю, - пане становий?

- Та я ж, я. Відчиняйте! - спокійніше відказує мені. - Діло до вас маю.

Відсунув я засув, розчинив двері. Коли се - так зразу два жандарі і вскочили в хату та й оточили мене: один - з одного боку, другий - з другого. За ними і сам пан становий суне.

- Здрастуйте! - вітаюсь я до його. - То ви не самі, а й гостей навели з собою? Прошу ж до хати.

- На сей раз і без вашого прохання обійдемося, - понуро одказує становий, роздягаючись. - Діло до вас... получив наказ - вас обиськати, - ще понуріше доводить мені.

- Що ж, - кажу йому, - як такий наказ маєте, то треба його виконувати... Діло службове. Жалуйте і обиськуйте. Може, я й справді лихий злочинець, та тілько втаююсь, - додаю йому образливим голосом.

- Там, - одказує він, - побачимо. Само діло покаже. - Потім повернувся до жандаря, що стояв з одного боку біля мене.

- Іванов! розпорядися, щоб стражники кругом двір і хату оточили і нікого звідси не випускали! - наказав пан становий жандареві.

- Слухаюсь! - одказав той і вмить вискочив надвір.

Я кинувся було за ним двері зачиняти, та другий жандар так і виріс передо мною.

- Не турбуйтеся. На сей раз ми у вас будемо за хазяїнів і розпорядчиків, а ви - робіть те, що вам буде наказано, - суворо звернувся до мене становий.

Дивлюся я на його і - не пізнаю... Де й поділася ота завжди привітна до мене ухмилка, ласкавий голос, приятельська поведенція? Стоїть він передо мною, немовби ми й не зналися ніколи, - суровий та гордий.

- Ходімо перше всього до кабінету... Показуйте мені перше всього вашу бібліотеку... Папери всякі... прочитаємо й ми, що ви там такого пишете по газетах, - наказує він мені, вступаючи у світлицю.

Я - за ним, з світлом у руках, що так воно чогось і хитається на всі боки, а за мною, трохи не наступаючи мені на п’яти, жандар цокає своїми острогами.

- О-о-о, то ви не самі дома, і гість мається! Се добре: понятого не треба буде шукати, - каже становий, побачивши Пищимуху, що, як верства заввишки, стояв біля стола, обпираючись на його рукою.

- Я, пане становий, за понятого не можу бути, - одказує Пищимуха своїм гучним голосом.

- Цікаво знати, чому? - пита його, усміхаючись, становий.

- Мені треба додому їхати, - доводить той.

- Пустяковина! - одказує байдуже становий.

- Пустяковина, як свиня не кована! - забубонів Пищимуха. - Мене дома ждуть.

- Підождуть та й спати ляжуть. А ви нам допоможете протокола написати, - якось глузуючи, мовить становий. - Другим, бач, помагаєте позви всякі складати, а нам і не хочете у помочі стати.

Глянув я на Пищимуху, а він очі вирячив і дух у собі затаїв, а руки об стіл тілько тіп-тіп-тіп! - аж склянки дзеленчать на столі.

- Я нікому ніяких позовів не складав, - ледве переводячи дух, вимовив Пищимуха.

- Таїтесь!.. А до мене певні чутки доходять, - усміхнувшись, мовив становий і повернувся до мене.

- Приступимо ж мерщій до роботи, часу нічого гаяти. Он і вашому гостеві треба додому поспішати, то не будемо його задержувати.

Та, се кажучи, і напрямився до кабінету. Жандар - за ним, я - за жандарем, оглянувся - коли й другий, попорядкувавши надворі, вернувся до нас і цокає острогами, йдучи слідом за мною.

- Бодай ти оглух, а в того, хто доводив тобі, - язик у роті кілком став! - бубонів Пищимуха, йдучі й собі за нами.

Увійшли ми до кабінету, жандарі поставали коло одвірків на сторожі, а ми всередину вступили. Пан становий почав мою шафу з книжками обдивлятись.

- І навіщо ви отаку силу книжок набгали? - звернувся до мене пан становий. - Скілько-то грошей на їх переведено!.. Може, у вас список книжок є?.. Бо кожну книжку виймати з шафи та розглядати - що воно та до чого, - дуже забарно. А як по списку, то я миттю його переберу і, яка зацікавить, оту й подивимося...

- Список, - одказую йому, - є. Тілько в тім списку одні назви книжок. Навряд