Читати книгу - "Нічний подорожній, Ярослав Гжендович"

були відрубані за допомогою гострого, металевого й досить важкого знаряддя. Хребці зберегли сліди відсікання й дроблення. Найімовірніше, від теслярської сокири, що досі стирчала з пенька біля дровітні. Поруч, на купі порубаних і струхлявілих дров, він знайшов розсипані людські кістки. Людей притягли сюди й стратили. У шарі трісок і на самому пні збереглися сліди крові їх обох. Крові травматичної, з високим вмістом білірубіну. Потім той, хто це зробив, забрав голови і кинув їх до ніг статуї. А також зібрав кров у якусь посудину і наповнив її миску. Хтось приніс тут жертву. Хто?

Статуя була місцевою, але не з Узбережжя. Серед тутешніх мешканців не було пастви вагітної богині-танцівниці з серпом. У пантеоні не було таких постатей.

Наскільки він знав, богині Мореплавців виглядали зовсім інакше й не вимагали людських жертв. Можливо, це була амітрайська Богиня Жнив, Аззіна, але звідси до Амітрая понад тисяча кілометрів, гори і пустеля. Не було відомо точно, у чому полягав цей культ — може, він вимагав і жертв. Тільки звідки тут амітраї? Їхня країна була великою і войовничою імперією, яка загарбала багато земель, включно з приморськими королівствами, звідки й прибули Мореплавці. Вони були народом біженців. Тут амітраїв не терпіли б. Їх вважали демонами та щиро ненавиділи.

Самі загадки. Досі він стикався лише з питаннями і не мав жодної відповіді.

Кільканадцятисекундний бій страшенно його втомив. М’язи вже починали боліти, а завтра він повзатиме, немов паралітик. Так бувало після прискорення. Людина не пристосована до чогось такого. На кілька хвилин вона стає надлюдиною, а потім цілу добу мусить відхворіти. Він знав, що за кілька годин впаде і засне. У голові вже паморочилося. М’язам не вистачало кисню, Вуко спалив майже всю глюкозу, яка була в його організмі, шлунок уже крутило від голоду. А на додачу — пошкоджені м’язи. Подряпини пульсували гарячим болем. Отрута, схоже, туди не потрапила, але точно гноїтимуться. Обпечена спина, залита потом, стиснута між кольчугою і нагрудником, теж жахливо боліла.

Він обійшов усю територію, але інших тіл не знайшов. Завратілова, Лезергазе, Галлерінґ. Бракувало ще п’ятьох. Пішли? Були викрадені? Загинули так само таємничо, але десь за межами станції?

Він знав, що тут більше нічого не дізнається. Вирушив на пошуки їжі. Військові харчі не були вічними, але могли зберігатися дуже довго. На жаль, вчених не приваблювали готова польова їжа, яка зберігалася у герметичних упаковках. На вигляд і смак вона нагадувала корм для тварин, зате з нею нічого не треба було робити. Можна було просто відкрити і з’їсти, навіть розігрівати не обов’язково. Замість цих харчів учені набрали смачнішої, ліофілізованої їжі, до якої необхідно додавати воду. Вуко пожував один такий сухий обід — на смак як гіпс. Порошок зв’язав усю слину і застиг солоною масою, що заліпила рот і язик. У баку в ванній було трохи води — застояної, повної водоростей і зі смаком пластику. Однак Драккайнен прополоскав рота й розмішав масу, що мала би бути овочевим рагу із кроликом, а перетворилася на огидне місиво. Утім, його він зміг хоч якось проковтнути. Знайшов також тюбик суничного джему, батончик і запив усе це несолодкою згустівкою. На десерт видавив у рота тюбик пасти з анчоусів. У такому стані йому було абсолютно байдуже, що їсти. Він відчував себе жертвою корабельної аварії на порозі смерті від голоду. Знайшов ще три цілі упаковки і сховав їх під нагрудник. Решта була роздерта, розчавлена, вміст давно змішався з дощовою водою, його пожерли тварини. Зрештою, цього небагато лишилося.

Він знову обійшов лабораторію і переконався, що тут збереглося чимало предметів, які могли б стати у пригоді. На жаль, майже нічого не зміг би забрати з собою. Він і так ходив обвішаний, немов мандрівний крамар. Поміркувавши, прихопив тутешні монети. Прикраси земної роботи висипав у банки з-під кави і сховав під фундаментом.

Вийшов із халупи і подумав, що він тут не залишиться за будь-яких обставин. Це місце не годилося для опорного пункту. Воно не годилося ні для чого. Треба було йти далі. Куди — він не мав жодного уявлення. Вирішив вважати інших учених живими, допоки не знайде їхніх тіл. У такому випадку вони повинні були звідси піти. Куди? Спершу, напевно, просто вперед.

У дерева, що росло посеред двору, був дивний стовбур з бочкоподібним здуттям посередині, яке нагадувало груди чоловіка. Він придивився уважніше й помітив, що гілки нагадують виразну лінію рук: вгадувалися плечі, біцепси, навіть вени на передпліччях. Що довше він дивився, то більше бачив подробиць. Ребра, соски, ключиці, кадик, і, нарешті, обличчя.

— Ще одна статуя, — промовив уголос. — Справжня художня галерея.

І тоді на дерев’яному обличчі відкрилися очі.

Драккайнен здригнувся й відскочив, встигнувши до половини витягти меча. Очі дивилися на нього з якимось божевільним стражданням. Нормальні очі, людські, з білками. У місцевих райдужка була майже на все очне яблуко, як у коней.

Обличчя було знайомим. Дюваль. Хоакін Дюваль. Керівник експедиції.

— Що з тобою стало? — запитав він і зрозумів, що несвідомо говорить мовою Узбережжя. Повторив питання англійською.

Очі раптово ворухнулися.

— Не можеш говорити?! Кліпни два рази, якщо «так», і раз, якщо «ні».

Два мигання. Дуже швидко.

— Це зробили місцеві?

Три мигання. Що це означає?

— Решта вижила?

Три мигання.

— Це означає, що ти не знаєш?

Хвилина роздумів. Два мигання.

У голові Подорожнього пронеслися сотні питань, але мало на які з них можна було відповісти «так» або «ні».

Щось тихо застукало.

Одна гілка праворуч злегка ворухнулася, б’ючись об сусідню. Стук-стук… стук… стук-стук… Пауза. Стук… стук… Пауза.

Азбука Морзе? Спробував зрозуміти, що передає Хоакін, але розгубився.