Читати книгу - "Врятувати неможливо забути, Ксенія Мур "

 За другими дверима виявилася ванна кімната. Велика ванна, душова, унітаз, кілька тумбочок і раковина для вмивання. Ліворуч стояли стелажі з чистими рушниками і корзина для брудної білизни. Стіни та підлога кольору моря, здається ніби пливеш по хвилях, а меблі кольору білого піску.

 - Яка краса! - захоплено проспівала Аделія. 

А я від несподіванки відскочила від неї. Як вона так безшумно підкралася?

 - Там обід принесли, все так смачно пахне! Пішли швидше, доки гаряче! 

Вона спробувала схопити мене за руку, але я вправно ухилилася. Знаємо ми таких! На вигляд дівчинка-дзвіночок, а на ділі ще не відомо хто ти !

- Так, я тільки руки помию. Брудні все таки. 

- Так-так, ти права. Я просто так схвильована! 

Вона не підійшла, вона підстрибом вирушила до раковини. І весь час не то муркотала пісню, не то заклинання пліла. Про всяк випадок, я підняла щити. Боляче, звичайно, але безпечно. Як би обережно прощупати її настрій і запропонувати клятву про неспричинення шкоди. Не хочу постійно чекати удару.

 - А чого ти руки не миєш?

 - Раковина одна, не хотіла тобі заважати.

І знову цей захоплений погляд! Вона дійсно така наївна чи добре прикидається? 

- Пробач, будь ласка! Я влізла перед тобою. Все, я закінчила!

 Я уважно стежила за її діями, поки мила руки. З водою можна багато чого зробити, а я навіть не знаю, на що вона здатна. 

- Тобі зручно в цій твоїй штуці? 

Я оглянула себе, але так і не зрозуміла про що Аделія говорить.

 - Ну, ось в цій, що у тебе поверх сорочки. 

Я спантеличено подивилася на неї. 

- Ти про камзол?

 - Воно так називається? У нас таких немає. Так тобі зручно?

І все таки вона дивна. Або їй потрібен мій одяг для якихось маніпуляцій?

 - Так, мені цілком комфортно. А тобі? - я поглядом вказала їй на плаття. 

Сміється вона теж ідеально. Наче дзвін дзвіночків слухаєш. Бісить! 

На столі, дійсно, був обід, від нього йшов просто нереально чудовий аромат. У мене знову забурчало в животі. Ніяково вийшло.

 Аделія глянула на мене, а потім заголосила:

 - Ой, вибач, будь ласка! Я тебе відволікаю, а ти не говориш, що дуже голодна. Мені так шкода, я така неввічлива! 

І, здається, зібралася заплакати. Принаймні, губа у неї точно затремтіла.

Я розгубилася, стояла поруч з диваном як статуя, очі розширені і, здається, одне око навіть засмикалося. Я уявила, як запропоную їй клятву, і вона дійсно розридається. 

- Все в порядку. Смачного! 

Промовчу поки. Може вона справді така вся ідеальна? 

Їли ми в тиші. Аделія виглядала пригнічено, але, так як я не впевнена в її щирості, то і заспокоювати її не стала. Коли ми майже доїли, в двері постукали. Ми з Аделією переглянулися, ніхто з нас  не чекав гостей. І не встигла я її зупинити, як вона вже метнулася до дверей і відчинила їх. Все ж, вона дійсно, занадто наївна. Я приготувалася захищатися, але на порозі стояла ігрем Арнон. В руках у неї був важкий згорток.

- Ви вже пообідали? 

Я кивнула.

 - Які молодці! 

Вона клацнула пальцями, і порожній посуд зник. Як зручно! Треба буде і собі вивчити подібні чари.

 - Це тобі, Імміт! Ректор велів передати. Вона поклала згорток на ліжко. 

- Що це? 

- Твої речі! 

Я хотіла заперечити, але від ігрем вже і сліду не було. А ось Аделія, ледь не підстрибувала від нетерплячки подивитися, що там. 

- Не чіпай!

 Я не хотіла кричати, але дівчина вже потягнулася до згортку. 

- Пробач! - і вона втекла до ванної. 

От і як бути? З одного боку, не можна довіряти незнайомцям. З іншого, ось чим більше я на неї дивлюся, тим більше здається, що вона не прикидається. Та й чорт з нею! Це не мої проблеми, врешті-решт. 

Кинула на згорток чари розпізнавання. Ніякої шкідливої ​​магії, тільки заклинання зменшення. Воно тут же розвіється, щойно я відкрию згорток. 

Кинула погляд на двері у ванну. Реве вона там чи ховається? І чи є в академії покарання за доведення однокурсників до сліз? Зваживши всі за і проти, вирішила покликати її та пояснити свої дії. Про покарання не варто забувати, біс його знає, як тут заведено. 

- Аделія! Ти там в порядку? - тиша. - Я прошу вибачення, що налякала тебе. Просто не хотіла, щоб ти постраждала, якби там було щось шкідливе. 

Клацнув замок і вона вийшла з ванної. Так, судячи з червоних очей і розпухлого носа, Аделія там справді ридала. 

- Не варто заспокоювати мене, я все розумію. Я не мала права чіпати твої речі. - шмигнула вона.

 Я втомлено сіла на ліжко і прикрила руками очі. 

- Знаєш, нам все ж таки жити разом. Пропоную принести обопільну клятву про неспричинення шкоди в межах нашої кімнати.

Вона все одно вже ридає, гірше не буде. - Ти ... Ти… м-мене б-боїшс-ся? - і зарюмсала ще сильніше. 

- Це просто запобіжний засіб. Ти ж не знаєш мене, а раптом я збираюся нашкодити тобі? 

- Але навіщо? - вона схлипнула, - Не можна бути такою букою!

 Вона ще й вчити мене буде ?! 

- Не можна бути такою наївною! - гаркнула я. Даремно звичайно, вона заридала з подвоєною силою.

Ніколи з таким не стикалася. У Беллум звичайно плакали, я і сама могла пустити сльозу. Але не ось так, при сторонньому, і через таку нісенітницю.

 - Ну гримнула трохи, так чого ревіти? - не допомогло. О, ідея! 

- Якщо не заспокоїшся, то на вечері не зможеш сяяти своєю красою. Будеш хизуватися опухлим обличчям і червоним носом. А мені комендант говорила, тут недалеко чоловіче крило. Спрацювало! Ридати вона припинила, але продовжувала шмигати. 

Треба заборонити сльози, це ж зброя масового ураження, ні думати, ні діяти неможливо! 

- Якщо ти вважаєш, що я можу тобі нашкодити, я згодна дати клятву. Але я все одно не розумію, чому ти так вирішила. 

- Дійсно, з чого б? - буркнула тихенько я. - Я Аделія Васора, четверта донька сьомого Фарга Плеаш, клянуся, своєю кров'ю, не завдавати навмисної шкоди Імміт Лібор в межах академії Верум, не використовувати магію на її речах, яка може завдати шкоди здоров'ю та життю. Нехай буде так!