Читати книгу - "Двічі в одну річку, Інна Земець"

На свято після виборів так не підбирала одяг, як на розлучення. Вивалила все із шафи, ходити нема де, але і вдягти нема чого. Плюю на ту купу, беру звичайний костюм, та залипаю на спідньому. Викладаю чотири комплекти, приміряю, розглядаю. Та що ж таке? Хіба в тому РАГсі медогляд перед поданням заяви проводять? Жбурляю жмутом в комод, а сама йду роблю маску і манікюр оновлюю. Так, завтра не побачення, та не виглядати ж нечепурою. Від тих думок відволікає Іра – стоїть на порозі з посмішкою і тістечками:

- Вирішила, що трохи калорій і глюкози перед завтрашнім тобі не завадять, - проходить в кухню і хазяйські ставить чайник на плиту.

- Хіба що трохи, не хочу завтра живота втягувати.

- Як гадаєш,  спробує тебе відмовити?

- Безсумнівно ні. Хотів би – часу було вдосталь. І я того не хочу. Все було чудово, навіть більше, але казка добігла кінця, - всідаюсь за стіл і чекаю, коли подруга чай наллє.

- Дивно ви якось розбіглись. Не скандалили, звинуваченнями не кидались. Наче угоду розриваєте, а не шлюб.

- Що я можу тобі сказати? Сама не очікувала, що все так буде. Та годі в дзеркало заднього вигляду глядіти, тільки вперед! – жую пиндик із кремом і вдаю оптимістичний настрій, - Може й на побачення вже піду.

- А хто запросив? – дивується Іра.

- Ще ніхто.

- А я думала хтось із пузанів з роботи.

- Таким тільки дай натяк – як катком закатають. Ні, не люблю чоловіків схожих на Капітошку.

- Ага, високих любиш, знаю. Ще в школі зі смаками визначилась, - сміється Іра і розливає по чашках чай.

- Ти теж своїх смаків зі школи не змінила – плечі у всіх обранців наче ти їх своїм дверним отвором міряєш. І обов’язково щоб голомозий. Хоча останнє зророзуміло - у тебе килими по всій хаті, пилососити простіше буде.

- Голий чоловічий череп виглядає еротично.

- В мене на роботі через одного лисі колобки, та шось збудження не відчуваю.

- Бо не Стетхеми, - посміхається Іра.

- Не Стетхеми, - відповідаю я.

Чаюємо довго, настрій за тією балаканиною наче хороший, та ніч не сплю. Лише під ранок зриваюсь у липке жахіття. То якщо хтось спитає. Бо насправді ж бачу сон із грифом 18+. Ні, 16+, бо прокидаюсь до найцікавішого. Балакали вчора з Іркою про Стетхема, а наснився Андрій. Оце вчасно, нічого не скажеш. Точно, треба з кимось познайомитись. Душа до того не лежить, а тіло мабуть прагне. Збираюсь довго, приділяю макіяжу та зачісці більше часу, ніж зазвичай. О десятій застрибую в машину і тихо суну містом. До місця призначення тягнусь пробками, та прибуваю за двадцять хвилин до потрібного часу. Днями обіцяють сніг, на вулиці холодно, з машини не вилізаю. Кручу головою на всі боки – знайомого Ніссана не бачу, самі джипи навкруги. Дивлюсь у вікно і відганяю той сон, що настирливо лізе на згадку повсякчас. Від раптового стуку у вікно аж підскакую. Стоїть моя нічна фантазія, пальто розхристане, обличчя суворе.

- Доброго ранку, - вітаюсь вилазячи з тепла салону, - Не помітила твою машину.

- Доброго ранку, - подає мені руку, - В мене інша.

Шооооо?! Округлюю очі і не знаю що сказати.

- Машина, кажу інша. На Рейндж пересів.

Сподіваюсь я те «Шоооо?!» не вголос проревіла.

- А Нісан де?

- Продав.

Повільно крокуємо до дверей.

- А ти змінилась.

- Ще до того як розбіглись.

- Я про волосся. Гарний колір, тобі личить.

Згадую сон і червонію. В тому кіно моє волосся вигравало неабияку роль:

- Тобі твій також, добре що не міняв.

- І одяг в іншому стилі.

- Робота вимагала певних змін.

- Так, чув, що твій Мартин Данилович депутатом став.

- Слухай, тобі не потрібно заповнювати паузи, - не витримую я, - Можемо і далі мовчати.

- Говорити з тобою заборонено?

- Ні, та як пів року не було про що балакати, то і тепер починати не треба.

- Ти бісишся, що виконав твоє бажання і «відокремився»?

- Не бішусь, просто говорити нема про що, - відповідаю я борсаюсь в портфелі з якого несамовито волає телефон, - Слухаю!

Динамік озивається пищанням Олесі, асистентки з офісу шефа. Цю халепу він найняв нещодавно. Добре, що хоч з лиця гарна, бо до роботи в неї руки хрестиком. Тим їй не докоряю, бо сама нещодавно така ж була, та працювати з нею біда і горе. Питання про звільнення не підіймала, бо помітила що Мартин Данилович не може від неї очей відвести. Ну то й хай має собі офісну розраду. Та й вона на нього оком накидає. І є на що дивитись - він чоловік гарний, вікового черевця не відростив, статечний, густе волосся скрізь срібними нитками пошите. Він з мамою Діани вже більше десятиліття розлучений, та біс до його ребра оце лише зараз підібирається.

- Олеся, спинись, не сип горохом. Що сталось?

- Проект зник.