Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Чоловіки нині аж надто тендітні. Потерпи.

— Але ж пече пеком. Садистка!

— Я тільки-но почала, дорогенький. А ще ж треба вийняти кулю, прочистити рану… Чого зеленієш?

— А без цього не можна?

— Чого ж, можна… Допоможи мені викопати яму.

— Нащо?!

— Поховаю тебе, коли помреш. Чого я маю сама копати?

Яма для тебе, то доки живий, давай отут, гарна місцина…

— Ти вмієш утішити, як ніхто.

— Отож.

Ми навіть непогано влаштувалися після того, як гепнулись на землю, зірвавшись із ліан. Я добряче вдарилась ребрами і звихнула плече, а Ед знепритомнів. Та головне, ми не погубили поклажі, а значить, виживемо. Я вправила собі вивих, а перепочивши, заопікувалась Едовими подряпинами. І оце така мені дяка — верещить і блідне, як панійка. Та нехай. Добре, що ми таки знайшли підходяще місце. Невеличкий водоспад, а позад нього печера. Довелося, щоправда, вколошкати якусь смугасту гадину, та це вже деталі. Ми помились, я витягла інструменти і збираюся трохи підлатати Еда, а цей страхополох опирається медицині, як дикун.

— Що це в тебе? Оце, з блискучою голівкою?

— Це? Зонд. Я введу його в рану, аби визначити, де перебуває куля. А тоді розріжу, вийму її й почищу тканини. Потім зашию і вколю тобі антибіотик. Маю надію, що ти народився під щасливою зіркою, інакше запалення не забариться, та антибіотиків обмаль. Власне, рана твоя не важка, умови тут більш-менш, мені часом доводилось робити складніші операції в набагато гірших умовах, і дехто з пацієнтів навіть вижив. Ще питання?

— А по-іншому не можна?

— Можна. Заступ у нас невеличкий, тож починай рити яму, ґрунт досить м'який…

— Я не про те.

— А я саме про те. Чи ти намаханий, чи зовсім дурний, що не хочеш зрозуміти такої простої речі: в цьому кліматі, в таких нездорових місцях будь-яка подряпина може стати причиною смерті, а таке поранення й поготів! Я зроблю тобі ін'єкцію, не тремти. Болітиме не дуже.

Він покірно влягається на простирадло, яке я постелила на землі. Сонце якраз освітлює наш прихисток, тому я не гаю часу — хтозна, скільки триватиме таке освітлення.

— Не смикайся, якщо не хочеш бути ненароком зарізаним. А якщо здумаєш кричати, торохну тебе по макітрі.

— А клятва Гіппократа?

— Я польовий хірург. У мене інші умови праці.

Куля засіла не дуже глибоко — невеликий калібр, дивно. Ніколи б не подумала, що тутешні миротворці користуються револьверами. Хоча все може бути, зброярень тут немає, користуються тим, що дістануть. Принаймні поки що я допускаю таку версію, а там подивимось… Ну от, знепритомнів. Бідний хлопчик, такий цивілізований. Нічого, це минеться.

— Усе?

— Так. Як почуваєшся?

— Так, наче мене різали ножем.

Я влаштовую його зручніше і вводжу йому антибіотик — добре, що вони в мене є. На кілька днів вистачить, а там, думаю, він упорається сам. Поки що побудемо в цій затишній печері. Тут принаймні вода є.

— Торі…

— Чого тобі?

— Дякую.

— Нема за що. Це мій обов'язок.

— Ти врятувала мене… там.

— Я сама себе врятувала. Ти привів моїми слідами цілий комітет, то що я мала робити? Еде, чим ти думав, скажи мені? Ти ж оголосив себе знавцем місцевої публіки, то чого тебе понесло в джунглі? Ти ж хотів повернутися?

— Я й повернувся. Знаєш, я був страшенно вражений твоїм вчинком. Мені здалося, що ти… незвичайна жінка, і коли ти сказала, що збираєшся йти сама, я спочатку не повірив, а потім обурився. Розумієш, оскільки вже так сталося й ми всі разом опинились у тому літаку, треба триматись одне одного, а ти… Я просто не повірив своїм вухам! І коли ти таки пішла далі, я повернувся, я був страшенно лютий на тебе. Я вирішив трохи озирнутися навколо і підійшов до літака не з того боку, де люк, а з іншого. А там… там уже були ті люди. У камуфляжній формі, але не солдати, ні. Я вирішив, що то повстанці чи якісь інші терористи. Я почув жіночий крик, потім постріл… Я кинувся тікати, думав, що ніхто не помітить, але мене помітили і зчинили стрілянину. Я думав, що відірвався від них, аж поки якийсь тип не стрибнув на мене зверху. Він ударив мене ножем, та я відхилився, а потім ударив його сам, і він… упав. Може, я вбив його, як того, другого, не знаю. Вони всі тут невеликі і не такі вже й дужі. Я думав, що зможу втекти, а потім побачив, де ти йшла, — ну, ти ж прорубувала дорогу. Мені здалося, що це слушна думка — йти вже готовою дорогою, тому я вирішив тебе наздогнати. Чорт, ти мала рацію, а я був дурнем. Якби послухав тебе, був би цілий.

— Ти й так майже цілий. Як гадаєш, хто на нас полював?

— Не знаю… Може, й справді терористи?

Може, й терористи, хтозна. Але наразі я не ділитимусь із тобою своїми здогадами. Я вже й так прокололася, давши зрозуміти, що маю певний досвід і навички. Зчинили стрілянину, кажеш? Чому я її не чула? Власне, таке могло бути, якщо калібр зброї невеликий: галасували мавпи та й відійшла я вже порядно… Добре, це поки що приймається. А от щодо решти, то тут я ще подумаю. Може, воно так і було, а може, ти сплів мені першу-ліпшу казочку, яка спала тобі на думку. Я мушу трохи поміркувати над цим.

— Їсти будеш?

— Ні.

— Маєш.

— Тоді навіщо спитала?

— Просто так, задля ввічливості.

Він не знаходить відповіді, а я тим часом дістаю сендвічі з його сумки. Сендвічі треба з'їсти зараз, доки не зіпсувалися. Ще отруєння нам бракувало.

— Цікаво, чи можна пити цю воду? — Ед прислухається до шуму каскаду.

— Гадаю, так.

— Нащо ти розпалюєш багаття?

— Збираюся прокип'ятити інструменти, щоб були напохваті. Припаде нужда — дістану й користуватимусь уже стерильними, щоб не гаяти часу. Подекуди долю живого організму вирішують хвилини чи навіть секунди.

— Краще б такої потреби не виникало.

— Згодна.

Наша печера має один суттєвий недолік: через шум води ми не почуємо наближення ворогів. З іншого боку, печери не видно ззовні, її можна знайти тільки тоді, коли знаєш, що вона є. Я побачила її зовсім випадково. А чому я вирішила, що про неї ніхто не знає? Якщо побачила я, міг бачити ще хтось. Але нам більше нема де подітися, бо вже скоро буде зовсім темно.

Я закінчую поратися з інструментами й ховаю контейнер у наплічник. Ці інструменти подарувала мені тітка