Читати книгу - "Ідеальна незнайомка"

Вона ще могла повернутися. Могла.

Я заплющила очі і спробувала пригадати, коли ми бачилися востаннє. Це був ранок, Еммі сиділа на подвір’ї, а в нас там земля, каміння, зарості бур’янів. Я бачила її ззаду – схрещені ноги, трохи згорблена, сидить нерухомо, тільки вітерець ледь куйовдить їй волосся. Перші ранкові промені сонця освітили гори вдалині. Важко сказати, чи вона щойно повернулася додому, чи щойно прокинулася.

– Доброго ранку, – привіталася я, але Еммі не ворухнулася.

Я вже дістала ключі і прямувала до машини, але таки підійшла до неї.

– Еммі? Все гаразд?

Лице було закрите волоссям, на якусь мить мені здалося, що Еммі спить. Але раптом вона підвелася і ступила крок до лісу – це мене дуже збентежило. Вона була боса. «Сновида», – подумала я.

– Ш-ш, – шикнула Еммі, але незрозуміло кому. Вона піднесла руку до ланцюжка, який завжди мала на шиї, і почала напружено совати по ньому чорний овальний кулон.

– Хм! – чмихнула собі я. Обдовбана. Вона обдовбалася, чорт забирай!

Згадалися наші нічні посиденьки, тьмяне приглушене світло. У кімнаті накурено. Скляні очі та млява усмішка Еммі – це можна було пояснити нашим юнацьким віком, теперішнім моментом, неохочим і неквапливим переходом у доросле життя, якому Еммі, здається, опиралася щосили.

Але тут Еммі обернулася до мене зі своїм звичним допитливим виразом на обличчі, висмикнувши мене зі спогадів.

– Ти на роботу? – поцікавилася вона.

Я підступила на крок ближче.

– Що ти робиш?

Вона вибухнула сміхом, вітер скинув їй на лице пасмо волосся.

– Припини, – сказала вона.

– Що припинити? – перепитала я.

– Хвилюватися. У тебе на обличчі написано. Це твій типовий стан.

Те саме вона сказала мені, коли сама вирушала з Корпусом миру на два роки до якоїсь африканської країни, про існування якої я навіть не чула. Казала й раніше, щоразу, коли виходила з дому в ніч із якоюсь примарною метою або й узагалі без жодної мети.

Проте не хвилюватися за Еммі неможливо. Я завжди сприймала її мов початок якоїсь історії, якоїсь пригоди, що може трагічно обернутися – через її надмірну імпульсивність, а також через дивну звичку зненацька без причини завмерти й не рухатися. Я й зараз вважаю, що недарма хвилювалася за неї, коли ми ще жили в тому напівпідвальному помешканні. Як із Еммі дещо трапилося, так дещо трапилося й зі мною. І стало причиною нашого переїзду. Ми кружляли навколо цієї причини, іноді випадково перетиналися, але ніколи не стикалися безпосередньо.

– На що ти так уважно дивилася? – запитала я тоді.

– Сови. Там їх ціла родина, – відповіла вона.

Я дуже поспішала й не мала часу на балачки. А треба було ще раз перепитати.

Я звикла в Еммі все перепитувати двічі, аби впевнитися у правдивості її слів. Двічі повторювала запитання, перш ніж їй повірити.

– Де ти була? – якось запитала я Еммі, коли ми мешкали разом у Бостоні. Вона приперлася додому, коли я вже збиралася на роботу – майже те саме, що й зараз.

– У центральному парку, біля ставка. Ми запускали петарди, а ще вкрали човник у формі лебедя – так шкода, що тебе не було.

– Еммі, – не відступала я. І тоді вона знічувалася, ніби її заскочили на гарячому, загнали в глухий кут і змушують зізнатися. – Де ти була?

– У Джона Гікельмана. У його зачуханій квартирі. Там дзеркала на стелі. Убий мене, поки я ще п’яна. Поки не протверезіла й не згадала всього.

Раніше я бачила в цьому знак: мені просто судилося працювати на такій роботі. Те, як легко я можу ввійти у світ іншої людини й, не помічаючи перепон, залізти їй у голову. Межа між прийнятним і неприйнятним була для мене розмита. Ходіння по лезу ножа давало історії для статей. Але через необачний промах я потрапила сюди.

Утім, я тоді вірила, що люди охоче діляться зі мною правдою, що я вмію обирати найцікавіші теми, слушний для цього час і правильні слова, що на мене чекає величезний успіх.

Повтори людині запитання двічі – і вона твоя.

Я навчилася розв’язувати язика кому завгодно, а якщо в історії фігурували підлітки – це була моя історія. У свої двадцять дев’ять я виглядала на двадцять два й могла легко, не привертаючи зайвих поглядів, підслухати чи підтримати їхню розмову.

Це мала бути стаття про брак активної психологічної допомоги в студентському містечку. Я збиралася акцентувати в ній увагу на навчальному навантаженні та соціальному тиску, яких зазнають студенти, на тому, до чого ми їх заздалегідь не підготували, на темних закутках, куди може потрапити кожен і з яких, здається, немає виходу.

Це був також і мій особистий інтерес – віддати належну шану жертвам.

Вивести на світло правду про цих жінок, воскресити пам’ять про них, продемонструвавши, де саме система дала збій – з надією, що такого більше ніколи не повториться. Ось який у мене був намір.

Я знала всі подробиці ще до прибуття у студентське містечко – Крісті й Аліша, обидві торік, щойно перед весняними канікулами й, відповідно, невдовзі після них; Камілла та Бріджит у березні наступного року, переломний момент. Я вже накидала план, знала, що хочуть почути читачі, і чітко бачила, як це подати: кількість убивств зростає зазвичай у розпалі літньої спеки, коли весь навколишній світ мліє від задухи, коли немає кондиціонерів і ми лежимо роздягнені у своїх квартирах, запихаємо голову в холодильник, бризкаємо холодною водою на живіт, шию та потилицю.

Те, що здебільшого роблять для порятунку від нестерпної спеки.

Кількість жорстоких злочинів зростає разом із температурою повітря, але зима діє на психіку ще згубніше.

Коли навкруги безмежна сірість і краю не видно, коли доводиться закутуватися у стільки шарів одягу, що врешті забуваєш, хто ти – геть чужа людина всередині чужої шкіри. Або дуже велика, або зовсім крихітна.

Але сезон самогубств – це весна.

Моє припущення таке: навесні світ скидає з себе весь той зайвий одяг, природа знову оживає, а ти – ні. Або теж скидаєш, але не в захваті від того, що бачиш під ним.

Отже, історія про спалах самогубств серед студентів університету, моторошна газетна стаття, що викличе зацікавлення якнайширшої аудиторії – спокусливі подробиці страшної трагедії – була для мене бездоганною.

Навіть більше ніж бездоганною, адже колись я сама вчилася в