Читати книгу - "Той, хто вбиває"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розділ 9
— Що трапилося? — запитала Сюнне.
— Нічого. Просто... понеділок, ранок!
Але Сюнне надто добре мене знала, щоб дати обвести себе навкруг пальця.
— Геллє?
— Так, — кивнув я.
— Що ти вже утнув?
— Я — утнув?! Чому відразу моя вина?
Сюнне здвигнула плечима.
— Бо так переважно є, Мікаелю! Пригадуєш актрису, не пам’ятаю імені... як ти забув, що запросив її в ресторан на її день народження?
— Сіссель, — підказав я. — Тут все інакше. Мені було байдуже до Сіссель. Тобто вона мила дівчина, але мало важила для мене.
— Геллє важливіша?
— Цього разу я не зробив нічого поганого. Якщо не вважати поганим те, що не приховував своєї закоханості.
— І вона нічого не пояснила?
Я похитав головою.
— Зле, Мікаелю... Тут я з тобою погоджуюся.
— Останніми роками, визнаю, у моїх стосунках з жінками панував повний безлад, та не цього разу. Я нічого не розумію...
Я замовк. Бо що казати? Для мене час, прожитий з Геллє, був найчудовішим у житті. Для неї ж, мабуть, ні.
Наступні дні робота валилася мені з рук. Настрій кардинально мінявся від злості й відчуття власної меншовартості до сорому через свою негідну поведінку в п’ятницю увечері. Я раз по раз прокручував у голові слова Геллє, подумки повертався до сцени, коли, грубо відсторонивши її, увірвався до помешкання і влетів до спальні. Я ніби застряг у самому собі. Урешті-решт, усе звелося до визнання тотальної поразки.
Вона покинула мене.
Повертаючись з роботи додому, я робив те, що й завжди. Готував вечерю, дивився телевізор, слухав музику. І так продирався крізь монотонність днів.
Минув тиждень, і Сюнне стало досить. Їй обридло дивитися, як я, зневірений до краю, сиджу перед вікном, витріщаючись надвір.
— Зберися докупи, Мікаелю! — сказала якось вона. — Не завжди всі наші бажання сповнюються. Якщо ми хочемо когось, це зовсім не означає, що той хтось хоче нас.
— Невелика розрада, — буркнув я.
— Тобі не розрада потрібна, — безжально відрізала Сюнне. — Іноді ліпше глянути правді в вічі.
— Я не знаю, що далі робити, — зізнався я.
Сюнне довго дивилася на мене.
— Можеш для початку переглянути справи, які згромадилися на твоєму столі, — порадила вона. — Якщо збанкрутуємо, легше тобі не стане.
— Сподіваюся, усе не аж так погано? — запитав я.
— Саме аж так погано, — серйозно відповіла Сюнне. — Останніми місяцями ти не надто перетруджувався.
Цього можна було очікувати. Нарешті я збагнув, у яку важку фінансову скруту потрапила наша фірма. Я занехаяв свою клієнтуру. Кохання ніколи не сприяє напруженій праці. Принаймні в моєму випадку.
Зробивши над собою неймовірне зусилля, я сів писати список справ.
Останнім у списку опинився заповіт Барбари Бломберґ. Я відчув гостру нехіть займатися справою людини, яка була близькою подругою Геллє, але оформити заповіт треба було ще кілька тижнів тому. Я схопив телефона.
— Добрий день, Барбаро! Це — Мікаель Бренне.
— Добрий день!
— Я телефоную з приводу заповіту. Вибачте, що все так затягнулося, але я був неймовірно зайнятий. Ви могли б зайти в контору по обіді, щоб ми вичитали папери й поставили крапку в цій справі?
— Сьогодні не вийде. Я не в місті.
— А завтра?
Барбара на хвилинку завагалася.
— Теж не зможу... Хіба не раніше дев’ятої години вечора, але то вам, певно, надто пізно.
— Ні-ні, зовсім не пізно. Завтра я довго працюватиму...
Голос цілком звичайний, подумав я, кладучи слухавку. Може, вона ще не знає про наш з Геллє розрив...
О шостій гостині наступного дня я вийшов повечеряти на самоті, а потім повернувся до контори, щоб довести до пуття заповіт Барбари. Нічого складного в ньому не було, то ж я швидко впорався з роботою.
Минуло десять хвилин по дев’ятій, а її не було. Я почав нетерпеливитися. Узяв телефон на рецепції, набрав її номер. На іншому кінці чулися безкінечні гудки. Здалося, минула ціла вічність, коли дзвінок перемкнувся на автовідповідач. Я мовчки поклав слухавку. Ніколи не любив телефонних автовідповідачів.
Надворі пішов сніг з дощем, брудні, мокрі патьоки стікали шибками вікон. Вочевидь, вона десь у дорозі. Я уявив, як Барбара спішить вулицею, закутана по вуха в теплу одежину, а телефона не чує, бо він валяється десь на дні торбинки.
Ще за десять хвилин я зателефонував знову — той же результат.
Вона цілком могла й забути про нашу домовленість.
Я зателефонував востаннє і здався. Хай там що, але Барбара вже не прийде.
І все ж я далі сидів, не йшов додому. Ближче до одинадцятої таки змусив себе встати з крісла, одягнув куртку.
Телефон на столі задзвонив, коли я вже виходив з дверей контори. Мабуть, Барбара, подумав я.
— З ким я розмовляю? — запитав незнайомий чоловічий голос.
— А я з ким розмовляю? Це ж ви мені телефонуєте... Я — адвокат Мікаель Бренне. У чому річ?
— З поліції турбують.
Це пояснювало пізній телефонний дзвінок. Нова справа. Арештували якогось телепня, і йому потрібний захист. Я відчув внутрішній спротив. Була вже майже ніч, хотілося додому, але звичка взяла гору. У моїй професії клієнтові ніколи не відмовляють.
— Окей. Почекайте хвилинку, — я відклав слухавку, обійшов стійку рецепції і сів на місце секретарки, пані Сьоренсен, узяв кулькову ручку, а тоді — слухавку. — Слухаю вас! Як звати клієнта?
На іншому кінці дроту запала тиша.
— З якого приводу ви телефонуєте? — запитав я.
— Річ у тому, пане Бренне, що сьогодні ввечері з цього номера кілька разів телефонували Барбарі Бломберг. Це були ви?
— Так, я. А що сталося?
— З якою метою ви телефонували?
— Що? А чого ви питаєте? — мені закралося в душу недобре передчуття. — Що трапилося?
— Хвилинку, пане Бренне.
Я чув віддалений гамір, ніби хтось затулив слухавку долонею, а тоді в моєму вусі зазвучав інший голос. Знайомий. І це вже не обіцяло нічого доброго. Зовсім нічого доброго.
— Бренне? Це — інспектор Ґюннар Маркюссен. Барбара Бломберг, на жаль, мертва.
— Мертва? Що сталося?
— Ще зарано робити висновки. А навіщо ти їй телефонував?
— Де ти є?
— Бренне! Просто відповідай на запитання, будь ласка! З якої причини...
— Ти в неї удома?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Той, хто вбиває», після закриття браузера.