Читати книгу - "Кувала Зозуля, Джоан Роулінг"

Страйк дозволив собі довге зітхання. Важка ніч після пиятики; наступна ніч, сповнена приємних шаленств; половина сандвіча з сиром і солоними огірками за дванадцять годин,— Страйк почувався виснаженим, порожнім.

— Якби я мав беззаперечні докази, то приніс би їх вам.

— Тобі відомо, що вірогідність самогубства людини, схильної до суїциду, досить висока? Рошель мала депресію. Був важкий день, вона пригадала, як вчинила її подруга, і повторила той учинок. І тут уже йдеться про тебе, друже, бо це ти переслідуєш людей і штовхаєш їх...

— ...за край, так,— погодився Страйк.— Часто це чую. За таких обставин — дуже невдалий вираз. А що там свідчення Тенсі Бестиґі?

— Страйку, та скільки ж можна? Ми довели, що вона нічого не могла чути,— відповів Вордл.— Довели, що й сумніву немає.

— Не довели,— відповів Страйк, нарешті втративши самовладання — якраз тоді, коли найменше цього чекав.— Ви всю справу побудували на одній велетенській помилці. Якби ви сприйняли Тенсі Бестиґі серйозно, якби розкололи її і змусили сказати бісову правду, Рошель Оніфаде не загинула б.

Карвер, що аж пашів гнівом, протримав Страйка ще годину. Останнім актом презирства з його боку був наказ Вордлу вивести «Рокбі-молодшого» геть з будівлі.

Вордл мовчки провів Страйка до виходу.

— Мені від тебе дещо треба,— сказав Страйк, зупиняючись біля дверей, за якими вже сутеніло.

— Друже, ти від мене вже достатньо отримав,— кисло всміхнувся Вордл.— Тепер доведеться мати справу з отим,— він великим пальцем вказав собі за спину, в бік Карвера з його норовом,— і довгенько — і все через тебе. Я тобі казав: то самогубство було.

— Вордле, якщо цього покидька не спіймати, ще двом людям загрожує смерть.

— Страйку...

— А якщо я принесу тобі докази того, що в момент падіння Лули Лендрі Тенсі Бестиґі була не в квартирі? Що була в такому місці, звідки все могла чути?

Вордл звів очі до стелі й на мить заплющив повіки.

— Якщо ти маєш докази...

— Не маю, але за кілька днів матиму.

Повз них, сміючись, пройшло двоє чоловіків. Вордл похитав головою, явно розсерджений, але не відвернувся.

— Якщо тобі щось треба від поліції, дзвони Анстису. То він перед тобою у боргу.

— Анстис мені тут не допоможе. Мені треба, щоб ти подзвонив Дібі Макку.

— Що-о?

— Ти чув. На мої дзвінки він не відповість, так? Але з тобою говоритиме: ти людина з повноваженнями, до того ж явно йому сподобався.

— Ти хочеш сказати, що Дібі Макк знає, де була Тенсі Бестиґі, коли загинула Лула Лендрі?

— Та звісно, що ні! Він був у «Казармі». Я хочу знати, який одяг йому переслали з Кентигерн-Герденз до

«Клариджесу». Власне, що конкретно йому подарував Ги Соме.

При Вордлі Страйк не став казати «Ґі».

— Ти хочеш, щоб я... навіщо?

— Бо на одному з бігунів, які потрапили під камери спостереження, була кофта з шафи Дібі.

Обличчя Вордла на мить застигло, тоді набуло розлюченого виразу.

— Та ті шмотки всюди,— промовив він за хвильку.— Ці речі з логотипом «GS». Спортивні костюми, кофти.

— То кастомізована кофта, єдина така на світі. Подзвони Дібі й запитай, що саме надіслав йому Соме. Більше мені нічого не потрібно. На чиєму боці ти хотів би опинитися, якщо виявиться, що я правий, Вордле?

— Страйку, не смій мені погрожувати...

— Я тобі не погрожую. Я думаю про серійного вбивцю, який ходить на свободі й планує наступний злочин,— але якщо тебе хвилює думка преси, не думаю, що коли спливе новий труп, газетярі погладять по голівці людину, яка трималася за версію про самогубство. Вордле, дзвони Дібі Макку, поки ще когось не вбили.

11

— Hi,— з силою вимовив Страйк у телефон того вечора.— Це вже небезпечно. Стеження не входить до кола секретарських обов’язків.

— Відвідини «Малмезона» в Оксфорді чи ШОАС теж не входили,— наголосила Робін,— але ти був цілком задоволений, коли я зробила і те, і те.

— Робін, ти ні за ким не стежитимеш. І сумніваюся, що Метью це схвалить.

Смішно, що Страйк отак запам’ятав ім’я її нареченого, хоча навіть з ним не знайомий, подумала Робін, сидячи в халаті на ліжку з притисненим до вуха телефоном. З її досвіду, чоловіки зазвичай не переймалися інформацією такого шти-бу. Метью часто забував, як кого звати, навіть ім’я новонародженої небоги забув; але Робін розуміла, що Страйк, мабуть, спеціально навчений запам’ятовувати такі деталі.

— Мені не потрібен дозвіл Метью,— сказала вона.— І хай там як, це не небезпечно; ти ж не думаєш, що Урсула Мей когось убила...

(В кінці речення відчувалося невимовлене «...правда ж?»).

— Ні, але я не хочу, щоб хтось дізнався, що мені цікаві її переміщення. Убивця через це може занервувати, а я не хочу, щоб хтось ще упав з великої висоти.

Робін чула, як калатає під тонкою тканиною халата її серце. Вона розуміла, що Страйк не скаже їй, кого підозрює в убивстві; їй і самій було трохи лячно дізнаватися, навіть попри той факт, що вона ні про що інше й думати не могла.

Вона сама зателефонувала Страйкові. Минуло кілька годин відтоді, як вона отримала повідомлення, де він писав, що його затримала поліція у Скотланд-Ярді, та просив о п’ятій замкнути офіс. Робін хвилювалася. «Ну, то подзвони йому, коли аж спати не можеш»,— сказав тоді Метью; не різко, але показуючи, що він, навіть не знаючи всіх деталей, всією душею на боці поліції.

— Слухай, я хочу, щоб ти дещо для мене зробила,— сказав Страйк.— Завтра вранці подзвони Джону Бристоу і розкажи йому про Рошель.

— Гаразд,— відповіла Робін, дивлячись на великого м’якого слона, якого подарував їй Метью на їхній перший Валентинів день разом — вісім років тому. Дарувальник зараз дивився новини у вітальні.— А що робитимеш ти?

— А я поїду на студію «Пайнвуд», хочу сказати два слова Фреді Бестиґі.

— Як? — здивувалася Робін.— Тебе до нього і близько не підпустять.

— Ще й як підпустять,— не погодився Страйк.

Коли Робін поклала слухавку, Страйк який час непорушно сидів у своєму темному офісі. Думки про напівперетравлену їжу з «Макдональдсу» всередині роздутого тіла Рошель аж ніяк не завадили йому дорогою зі Скотланд-Ярду з’їсти два «бігмаки», велику порцію картоплі й «макфлурі». Тепер бурчання у його шлунку змішувалося з бумканням басу в кав’ярні внизу, якого