Читати книгу - "Куплю тебе, крихітко, Олена Чжу"

Від жаху я не можу навіть поворухнутися. Тільки чую гнівний крик Вільдани та мерзенний сміх Бєльського.

Раптом щось із гуркотом падає за стіною.

Ми всі здригаємося: хто від страху, хто від несподіванки. Бєльський з небажанням випускає мене. На його обличчі неможливо зрозуміти, про що думає.

– Я ще повернуся, дитино, не нудь без мене, – кидає він та виходить із приміщення.

Я можу тільки проковтнути та перевести зляканий погляд на Вільдану. Ми отримали тимчасову відстрочку, але скільки часу вона триватиме?

Вона хмуриться та кусає губи.

Коли лунають постріли, я зіщулююся на стільці. Це… це за нами? Дамір, так? Чи щось страшніше? Хто знає, скільки у Бєльського ворогів?

Вільдана тим часом, слабо застогнавши, раптом звільняє одну руку. Зап'ястя в саднах, шкіра здерта, але – ура! Свобода!

Вона відразу притискає палець до губ, даючи зрозуміти, треба мовчала. Я квапливо киваю, даючи зрозуміти, що зрозуміла. Намагаюся при цьому не прислухатися до того, що відбувається за дверима. Там глухі удари, крики, мат та ще якісь звуки, природу яких визначити неможливо. Я тільки шумно видихаю, намагаючись заспокоїти серце, що шалено б'ється, спостерігаючи, як Вільдана витягує з пут другу руку.

– Ух, довелося попотіти над цим, – видихає вона та посміхається. Посмішка страшенно схожа на ту усмішку Даміра, від якої у мене завжди стискається серце. – Зараз звільню тебе. Що, сильно налякав цей козел?

– Пристойно, – бурмочу я, відчуваючи, як вона починає розплутувати мотузки, та тихо запитую, на яке до цього так і не отримала відповіді. – Вони… Вільдано, це за нами?

– Дуже на це сподіваюся, – відповідає вона, продовжуючи поратися з мотузками. – Нам у жодному разі не варто тут засиджуватися та треба вибиратися.

Я швидко обмірковую сказане. Вона має рацію. Якщо це хтось із ворогів Бєльського, то тим більше не варто залишатися тут. Звідки ми знаємо, що вирішать з нами? Якщо відпустять – це гаразд, а якщо вирішать взяти трофеєм?

Я з полегшенням видихаю та починаю швидко розтирати зап'ястя, що затекли, ледь мотузки падають на підлогу. Шкіру коле сотнями голочок, але я не звертаю уваги. Шляху назад немає! Я швидко нахиляюся та розв'язую ноги. Схоплююся та тут же охаю, ледь не впавши назад.

Вільдана вже біля дверей, різко обертається, дивлячись на мене:

– Йти зможеш?

– Зможу, – стискаю зуби. – Я звідси буду повзти, але не залишуся.

Вона киває, явно оцінивши настрій та показує великий палець.

Нам винятково щастить, що Бєльський так поспішав, що не зачинив двері. Мабуть, вирішив, що бранці нікуди не подінуться. Прорахувався.

І знову щастить, бо в темному затхлому коридорчику зі сходами, що ведуть нагору, нікого немає. Однозначно чуються звуки бійки, але не звідси.

– Куди біжимо? – одними губами питаю я.

– Дивимось за обстановкою, – відповідає Вільдана, намагаючись визначити, куди рухатися. – Я сюди теж потрапила без свідомості, тому до ладу нічого не знаю.

Ми встигаємо зробити лише кілька кроків нагору, як з'являється чоловік. Я мимоволі печаюсь, але потім серце робить кульбіт.

Це Дамір. Втілення демона помсти. Від його погляду можна перетворитися на крижану статую. Плечо в крові, від чого мені стає погано. Я не можу вимовити жодного слова, але в чорних очах мого чоловіка миготить полегшення.

– Давайте за мною швидко, – кидає він.

Ми не сперечаємося, швидко слідуємо за ним. Через кілька секунд з'являється Артем, вигляд у нього теж бажає кращого, але він цілком бадьорий, навіть вітально махає нам пістолетом. Мені ніяково від того, що бойова зброя прямо перед носом. Я таке бачила тільки у фільмах, але ні Вільдану, ні Даміра це не дивує. Господи, у них це постійно, чи що?

– Шефе, він побіг до чорного входу, там наші хлопці зустрінуть.

Дамір киває:

– Проведи жінок у машину. – Й кидається назад.

– А… – тихо починаю я.

– Прагне крові, – з розумінням вимовляє Артем, – я його розумію. Ходімо, тут не треба стирчати.

Заперечити нічого, ми швидко йдемо за ним. Я тільки по ходу встигаю відзначити, що будинок Бєльського і справді розкішний, тут таке… дороге. Куди ще більше?

Правильно кажуть, що людина, відчула смак багатства, не може просто зупинитися. Щоправда, для цього ти маєш бути саме таким… таким, що не вміє зупинятися.

Нас виводять у двір, давно ніч, ліхтарі висвітлюють доглянутий сад та викладені плиткою доріжки. Машина Даміра стоїть за кілька метрів, ворота фактично знесені. Ох, вони тут що, з тараном в'їжджали?

Але я тільки мовчу та йду за Артемом. Найдурніше, що зараз можна запитати – це як раз про таран.

Ми сідаємо на задні сидіння. У Артема цвірінькає телефон.

– Так, шефе? Добре зрозумів. Доставлю у найкращому вигляді.

Він скидає виклик і дивиться на нас у дзеркало заднього виду.

– Дівчатка, пристібаємось, ми їдемо додому.