Читати книгу - "Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб"

***

18 березня, 23.30

вул. Волошкова

– Землянко, прокинься. Ти жива, ціла і майже не застуджена. Не прикидайся медузою і піднімайся!

Парк. Холод. Слабкі ліхтарі, шум транспорту, шурхіт пакетів в сміттєвому баку. Світ звичний, локація змінилася. Чудово.

Віта підхопилась і одразу ж похитнулася. Від слабкості? Чи від видовища, яке постало перед нею?

– Щ-щ-що це? – простукала зубами, вказуючи на четвірку тіл, що лежали одне на одному. – Т-т-трупи?!

– Скільки разів повторювати: у твоєму світі з трупами занадто багато метушні. Вважай, що вони сплять. Відпочивають. Насолоджуються спокоєм.

– Вічним?!

– Звичайним! Досить їх розглядати, дірку протреш. Ходімо вже!

Віта закрутила головою, вишукуючи бісову ворону, яка вже напевно не ворона.

– Що трапилось? – запитала тихо. – Чому ці люди непритомні?

– Тому що самотня дівчина посеред безлюдного парку привернула їхню увагу.

– Тобто?.. – У неї перехопило подих. – Шарашко! Що сталося?

Протяжне зітхання пронеслося поміж дерев.

– Розслабся. Вони не замахувались на твою честь, а рятували тебе від маніяка-ексгібіціоніста.

«Ну й день!» – а потім сенс сказаного повністю прорвався до свідомості.

– Тут ще й маніяк був? – Хоч би не показати паніки!

– Ну, маніяк нікуди і не дівся.

Віта нарешті визначила, звідки долинав голос.

– Шарашко! Що ти робиш за лавкою?! Де ти тут? Темно, та й тінь заважає… Ти птах? Ой!

– Не кричи.

Але як не кричати, якщо замість пір’я пальці відчувають гладку шкіру чужого плеча?

– І навіщо волати?

Віта злегка засоромилася.

– Це інстинкт, – спробувала виправдатись. – А ти… Ох, що це? Навіщо ти натягнув сумку?

– Я не збираюся знімати одяг з алкашів.

– Але…

– У вашому дивному світі природність вважається ганебною. Не хотів нікого шокувати чи стати зіркою Ютубу.

– А-а-а…

– Думаєш, без сумки краще?

– Ні!

– Смішна ти, землянко. Звичайно, ні. Мені не хочеться загриміти за ґрати через порушення громадського порядку. Якщо ти вже прочухалася, досить голосити. Забираймося звідси.

Тої миті Віта мріяла опинитися де завгодно: у ненависній орендованій квартирі, в кабінеті Аглаї Іванівни, в особняку Віктора… Стоп, останнє – зайве. Краще вже Шаєнна і її невідомі небезпеки, ніж благодійники, вуха яких фільтрують слово «ні». Ось тільки реальність поблажок не передбачала, і треба було вирішити нагальні проблеми.

– Пропонуєш залишити їх на землі? – Віта вказала на купу тіл. – Надто холодно! Вони застудяться!

– Виклич швидку.

– Авжеж викличу! А доти? Глянь, на калюжах лід!

Шарашка зміряв її таким поглядом, що стало ясно: у своїй уяві він довершує людську піраміду ще одним тілом.

– Є ідеї? – його голос сочився отрутою.

– Посади їх на лавочку.

– Це просто четвірка п’яниць!

– Сам же сказав: вони хотіли мене врятувати! Їм потрібно допомогти.

– А якщо я скажу, що вони не хотіли врятувати тебе, а хотіли побити мене, ми зможемо залишити все як є?

Переконати його Віта не зуміла. Довелось задовольнитися тим, що було їй до снаги: зателефонувати на швидку, перевірити пульс, дочекатися виття сирени і, побачивши світло фар, поспішити геть.

– Тебе нічого не бентежить? – Ворона… тьху ти, красень а-ля «головний герой бразильського серіалу» крокував попереду, без підказок вибираючи правильні повороти.

– Крім того, що через нас люди потраплять до лікарні? Сумніваюся.

– Я про те, що ти, така чесна, добра і порядна, ризикнула дітьми.

Віта спіткнулась, замахала руками.

– Ой, не базікай лишнього. Я ж знаю, що ти незаразний.

– А ще ти знаєш, що я можу тягнути життєву силу, особливо у тих, хто готовий віддавати її безоплатно. Наприклад, діти. Про що ти думала, землянко, коли привела мене до цих крихітних істот, кожна з яких могла б стати для мене закускою?

Віта все-таки зачепилася за корінь, який стирчав із землі, і впала. Долоні занили, від колін розійшлася хвиля болю, а голові забилась одна-єдина думка: «Зі мною відбувається щось не те. Я не настільки довірлива. Можливо, щодо Тіна й необ’єктивна, але Шарашка… Я не маю ілюзій. То чому ж мені ніяк не вдається його боятися?».

– Ти тримався добре, – не піднімаючи очей, вимовила Віта. – Дякую… Дякую, що… Спасибі, що нічого не зробив.

– А навіщо? Вони занадто маленькі. Як цукерки – смачні, але й на один перекус не вистачить. Зате емоції у них відмінні. Сильні, без домішок і гнилизни, чітко спрямовані… Думаю, мені треба тобі подякувати. Довго будеш там вовтузитися?