Читати книгу - "Стара казка про принцесу, Тетяна Гуркало"

Пес у барона був відмінний — жодного разу не втратив слід, а потім ще й вивів на досить утоптану доріжку, початок якої був замаскований зв'язаними гілками розлогих кущів. Доріжкою можна було їхати на конях і пересування прискорилося. Пса час від часу спускали з сідла, він впевнено знову знаходив слід, і доріжка довела до тієї самої галявини, серед якої стирчало завалене на бік кам'яне яйце, а при найближчому розгляді ще й виявилася дірка в землі.

— Зараза, — майже простогнав один із дізнавачів. — Чому якісь дурні весь час примудряються знаходити нові й нові входи в ці прокляті підземелля?

Йому ніхто не відповів.

Барон, який нетерпляче постукував по стегну повідцем пса, почекав, поки дізнавачі спішаться, щось потрібне відшукають у сумках і виберуть між собою охорону для коней. А потім першим спустився в підземелля, несучи пса на загривку, внизу знову сунув йому під ніс стрічку і впевнено пішов у темряву.

Дізнавачі поспішили слідом, на ходу сплітаючи «нічний зір» і цікавлячись у барона, як давно він заряджав амулет, що допомагає йому не спотикатися в тунелі? Барон нікому не відповідав, нікого не чекав і нічому не дивувався. Навіть купі цегли, кинутій посеред дороги.

А коли дійшов до роздоріжжя, разом із псом звернув у правий коридор. Тому що саме туди тягли Весяну, чию стрічку вкрала служниця.

З кожним кроком енергетична структура дедалі яскравіше спалахувала. Томії навіть почало здаватися, що ще трохи і її побачать усі інші. І вона дивувалася, що й досі не бачать.

Ось як можна бути таким сильним магом і не бачити ані аур, ані енергії? Та й багато чого іншого вони не помічали. Дивно.

— Там щось світиться, дуже яскраво, — сказала дівчина, зрозумівши, що хлопці збираються, не пригальмовуючи, зайти чи то в кімнату, чи то в тунель, що різко розширився.

Хлопці дружно завмерли, перезирнулися, заштовхали Томію за свої широкі спини, і деякий час вдивлялися у невідоме.

— Статуя? — нарешті спитав Ваня, ніжно притискаючи до себе їжака.

— Якась дивна, — зауважив Ленц. — Ідемо далі?

Томії йти далі чомусь не хотілося.

Щоправда, повертатись не хотілося ще більше. За спиною весь час чувся якісь шурхіт і наче кроки. І звучали вони голосніше, ніж співи, чи водоспад.

— Давайте першим запустимо їжака, — запропонував Ленц, не дочекавшись відповіді на своє запитання.

— А давай, — не став сперечатися Ваня і штовхнув студента вперед, Шелест ледве встиг, лайнувшись, виставити перед ним щит.

Статуя, на щастя, на появу студента не відреагувала.

І коли решта пішла за Ленцем, теж реагувати не стала. Компанія потихеньку підійшла до неї та почала розглядати.

— Ось тобі й спляча красуня, — нарешті сказав ошелешений побаченим Ваня. — Таку, уві сні побачиш, ризикуєш не прокинутися.

— Того-цього, — погодився Ленц.

Красуня була страшна. Точніше, навіть якщо вона і була вродлива, зрозуміти це було складно. Надто вже злий вираз обличчя в неї був. І пальці простягнутих уперед рук недобре скрючені. Та й відчуття поряд із нею були неприємні.

— Це не статуя, — сказав Шелест. — Це жива дівчина у стазі.

Ленц тихенько свиснув.

— Ага, у когось дуже багато зайвої енергії, коли він здатний таке енергоємне плетіння оновлювати кожні три години, — пробурчав Шелест. — Уявляєте, скільки цієї енергії потрібно з огляду на те, що це не неживий предмет, на який можна накинути просту структуру. Та й величини дівчина немаленької. Цікаво, навіщо хтось узагалі цією дурнею зайнявся?

— Може, вибору не лишилося? — запитав Ваня, розглядаючи дівчину.

Була вона високою, з довгим, нижче талії, темним волоссям і недобро примруженими карими очима. А ще вона була бліденька, причому блідість була швидше аристократична, ніж хвороблива. І пальчики у неї були тонкі, "музичні".

— А може, це дочка того дурного барона? — поставив запитання.

— Хм, — озвався Ленц.

— А знаєте, здається, вона намагалася атакувати за допомогою дару, — сказав Шелест.

— Та дивна поза якась, — не погодився Ленц.

— Це тому, що вона правильно атакувати не вміє. Травниця, мабуть, лікарка… ну, дівчата не часто на початку навчання вчать щось бойове. Його ж додатково треба вибирати, а вони беруть трави, щити, будь-яку нісенітницю, здатну допомогти розгладити сукню, що зім'ялася в кареті. І атакувати виходить у них, у разі чого, не краще, ніж у тих, у кого раптово відкривається дар. Тобто, б'ють безглуздо, але дуже сильно.

Ленц знову свиснув.

А Ваня пробурмотів:

— Зрозуміло, чому вони її знерухомили і магічно запакували. Напевно, бояться зловити те, чим вона збиралася жбурлятися. О! А уявіть, як здивується прекрасний принц, який розбудить її поцілунком і отримає щось бойове в чоло.

— Та ні, не встигне здивуватися, — сказав Ленц і запропонував: — Ходімо далі. Нехай зі своєю дочкою розбирається барон, якщо це вона. А нам її краще не чіпати.

Сперечатися з ним не стали.

Чи то кімната, чи розширення тунелю було невелике. Компанія швидко його пройшла та зникла у темряві. А в кімнату майже відразу зайшло щось велике, що шумно принюхалося. Дівчина у стазісі його теж зацікавила. Причому настільки, що воно постояло перед нею, дивно погойдуючись і порикуючи. Чіпати, щоправда, не ризикнуло і незабаром побрело за рятувальниками Перчика.

На самоті дівчина знову довго не простояла. І Льєн, побачивши її, спіткнувся на рівному місці, тихо згадав королівську жабу і того-цього. Дамір, на відміну від нього, просто і невигадливо завмер на місці, з відкритим ротом. А Варасса смачно вилаявся і обізвав виробників цікавих статуй ідіотами та неучами. Із чим і запропонував йти далі. Дівчині він допомогти, звісно, ​​міг. Але добре розумів, що робити це треба не під землею. Інакше ризикуєш опинитися під завалом.

А ось чоловік, який йшов за ними, на дивну статую уваги не звернув. У ньому зростало і міцніло переконання, що він не встигне і все проґавить. Тож поспішав. І намагався бути обережним. І подумки нагадував собі, навіщо поліз у прокляті підземелля, де так незатишно. Загалом, чоловік була зайнятий, і розглядати сплячих красунь йому було ніколи.