Читати книгу - "Королівство, Galina Vasilievna Moskalets"

Пролунав виразний голос Головного Правничого:

– Стаття четверта Закону про процедуру обрання короля: «Послання від Ради Старих зачитується в цілковитій тиші й першочергово, бо воно є голосом народу Королівства». Панове посли, вам нададуть можливість зробити заяву!

Церемоніймейстер, якого Мортіус нарешті зміг побачити у всій його парадній красі, зняв печатку й розгорнув послання:

– «Ми, Рада Старих, висловлюючи свій жаль і смуток з приводу передчасної смерті короля Даниїла, радимо призначити тимчасовим правителем Королівства, доки спадкоємцеві трону принцу Августу не виповниться вісімнадцять років, його матір, Її Величність Королеву Олімпію. Іменем Справедливості для всіх і для кожного!»

Настала мертва тиша, яка раптом вибухнула радісним гомоном.

– Це – неможливо! – вигукнув Головний Посол Імператора. – Королева мертва багато років! Де докази? Ви намагаєтесь обдурити інші держави!

– Ох, я здогадувався! Та невже? – бурмотів Марко. – Старі все знали!

– Що ти кажеш?

Та хлопець уже зник. Мортіус рвонувся за ним, але професор географії вхопив його за рукав:

– Заждіть, шановний Мортіусе! Де ви зупинились? Ви повинні розповісти мені усе про Серединний світ! Ось моя візитівка...

– Що за хлопець!.. – бурчав Мортіус. – Вони всі такі нетерплячі... Я ж казав, що все буде добре!

50

Онисьо, поприбиравши в домі, сидів перед стареньким телевізором. Він видавався цілком спокійним, коли крутиголовці в залі затіяли метушню, але, коли камера випадково показала Мортіуса й Марка, не стримався:

– От бісові хлопці!

– Гав! – підтвердив Серденько.

Щоб не вертатися до палацу, краще залишимось разом із Онисем і подивимось, що було далі.

У палаці короля напруження зростало. Натовп розсунувся, і на килимовій доріжці з'явилася жінка з довгим русявим волоссям у чорній сукні. Поруч із нею йшов хлопець. Обоє були дуже блідими й зовсім нерадісними.

Коментаторові наче заціпило, але багато хто з присутніх упізнав королеву Олімпію, котра зникла п'ятнадцять років тому під час прогулянки в човні чи ще якось, бо охорона не бачила її того дня. Той, хто бодай трохи знайомий з прийомами магії, легко здогадається, як можна примусити людей бачити щось або не бачити. Головний Церемоніймейстер схилився перед королевою, бо навіть зникла королева залишається нею назавжди, і щиро мовив:

– Вітаємо з поверненням, Ваша Величносте! Вітаємо з поверненням, Ваша Високосте!

Ніхто не закричав «ура», але мужність старого друга королівської родини зустріли схвальним гомоном.

– Чи бажає королева Олімпія звернутися до свого народу?

– Так.

Спершу це була просто розгублена, втомлена жінка, але з кожною хвилиною її голос дужчав, та й постава вирівнювалась.

– Мене не було тут п'ятнадцять років, і увесь цей час я тужила за сином і чоловіком, мріючи про зустріч із ними. Гадаю, кожна жінка може мене зрозуміти, бо в усіх світах горе і щастя однакові. Чорна сила, що має безліч облич, поглумилася над нашою родиною. Я не мала часу, щоб стати достойною королевою, і повірила брехні. Усі ці роки я вважала винними в своєму нещасті Старих, бо від їхнього імені мені завдали тяжкої образи. Втім, я не відчувала себе вигнанкою, бо повернулась до батьків, котрі робили все, аби хоч трохи втамувати мій біль. Доля послала мені відраду – дочку. Я чекала дитини, коли мене відірвали від родини. Якщо тут присутній мій особистий лікар Стефаній, він може це підтвердити...

– Я тут, – почувся голос із натовпу.

– Чи може пан доктор посвідчити, що я чекала на дитину п'ятнадцять років тому?

– Так, присягаюся! Якщо я не помиляюся, Ваша Величносте, принцесі зараз близько п'ятнадцяти років?

– Дякую, пане докторе. Я хочу, щоб моя дочка мала врешті батька. Ні я, ні вона не претендуємо ні на що. На жаль, вона загубилась, але я відшукаю її. Ради мого сина, а вашого принца, ми повинні встановити істину. Найперше я хотіла б дізнатись, чи знали в Королівстві, де я, і хто надсилав мені щороку фотокартки мого сина!

– Ходили різні чутки, і добрі, й погані, – розгубився Церемоніймейстер. – Ми шукали Вашу Величність найперше в річці, а потім по цілому Королівстві...

– Це не відповідь. Гадаю, громадяни Королівства теж хочуть знати, що трапилося з їхньою королевою і чому стільки років від них приховували правду!

– А чи не може вона бути самозванкою? – кинув хтось із крутиголовців. – За стільки років людина може змінитись до невпізнання...

Це була провокація, і в будь-якому іншому місці вона призвела б до різкої зміни настрою присутніх. Але тут тільки настала тиша. Олімпія залишалась спокійною, бо роки, проведені нею серед звичайних людей у Серединному світі, навчили її дорожити лише людською гідністю. Головний Правничий гарячково почав нишпорити в пам'яті, намагаючись сягнути дна, де знаходились найдавніші збірки законів, товсті томи з пожовклими сторінками. Нічого подібного не траплялось у Королівстві, де владу вважали здебільшого обтяжливим тягарем. Тут не знали, що таке брехня. Облуда, лицемірство одразу розкололи ту величну споруду, яку називали просто – Королівством. «Боже, що діється! – вжахнувся чоловік, що прожив на світі 59 років, ніколи не відпочивав і не мав навіть сім'ї. – Вони хочуть, щоб ми засумнівалися! Ось чого вони хочуть!»

А принц Серпень підніс руку, прохаючи слова, і сказав по-дитячому:

– Це – моя мама.

Головний правничий посміхнувся. Дуже рідко посмішка, що жила в ньому, виходила на поверхню. Він просто забував посміхнутись, бо закони слід вивчати з серйозною міною на обличчі. Отож він сказав:

– Цього досить. Свідчення дитини, яка прагне захистити матір, вище від Закону.

Наче сонце заглянуло в похмуру залу. Втім, час уже було йому засвітити, бо дощ давно закінчився.

– Бачиш, песику, – сказав Онисьо, – я завжди був переконаний, що в нашого хлопчика є серце. А зараз дивись уважно і не крутися. Нам скажуть щось дуже важливе.

До Церемоніймейстера наблизився один із його молодих помічників і прошепотів щось на вухо. Той радісно закивав головою.

– Ваша Величність уже зараз може вислухати відповідь на свої питання. Усі знають, хто такий Лицар-Заступник. Він просить вислухати його...

Лицар-Заступник був живою легендою трьох світів. Він завжди ставав на захист скривджених і вбогих. Тепер старечі руки не годні були тримати меч, та й довгі блукання переконали його, що зброя – то не найліпший захист. Він то жив відлюдником у печері, то ходив по країні мандрівним фокусником, наймався перевізником через ріку, служив доглядальником у шпиталі, розповідав казки дітям на