Читати книгу - "Чотири сезони"

— Не шантаж, — відказав Ричлер. — Це сто процентів. У того малого є все, що може бути потрібно дитині його віку. Там у гаражі навіть баґґі для їзди по піску стоїть, не кажучи вже про слонобій на стіні. І навіть якби він схотів подоїти Дюссандера суто заради розваги, то молока для доїння в Дюссандера не було. Окрім кількох пар шкарпеток, він не мав нічого, навіть нічного горщика, щоб туди сцяти.

— Ви впевнені, що хлопець не здогадується, що ви знайшли трупи?

— Упевнений. Може, повернуся до них десь ближче до вечора й ошелешу його цим. Нині це наш єдиний туз у рукаві. — Ричлер злегка гупнув кулаком по керму. — Якби ж це все випливло бодай на день раніше, я б спробував роздобути ордер на обшук.

— Одяг, що був на хлопцеві того вечора?

— Угу. Якби ми знайшли на його одязі зразки ґрунту, що відповідають пробам із підвалу Дюссандера, я думаю, ми могли б його дотиснути. Але він уже, напевно, разів шість виправ те, у чому тоді звідти прийшов.

— А інші мертві бомжі? Ті, яких ваші поліцейські знаходять по всьому місту?

— Ними займається Ден Бозмен. Але я не думаю, що між ними є якийсь зв’язок. Дюссандер був не настільки дужим… а до всього, виробив свою елегантну схемку. Пообіцяти їм бухло й закусь, відвезти додому на міському автобусі — на міському, блять, автобусі! — і просто в кухні зарізати.

— А я не про Дюссандера подумав, — тихо сказав Вайзкопф.

— Що ви маєте на ув… — почав Ричлер, та раптом прикусив язика. У машині запала довжелезна приголомшена мовчанка, яку переривало тільки гудіння транспорту, що мчав обабіч них. А тоді Ричлер повагом сказав: — Та ну. Та ну, ви що. Це вже вас, бля, понес…

— Як агента мого уряду Боуден цікавить мене лише у зв’язку з тим, що він міг знати про контакти Дюссандера з рештками нацистського підпілля. Але як людину, мене цей хлопець цікавить усе більше й більше. Хотів би я знати, що примушує його діяти. І знати причину цього. Я шукаю задовільні відповіді на ці запитання й усе частіше ловлю себе на тому, що запитую: «Що ще?»

— Але…

— Як думаєш, питаю я в себе самого, ті звірства, у яких Дюссандер брав участь, могли привабити до нього хлопця? Це нечестива думка, кажу я собі. Те, що коїлося в таборах, досі має таку непереборну силу, що на саму згадку шлунок тріпоче від нудоти. Я сам її відчуваю, хоча з усіх моїх близьких родичів у таборі був лише мій дід, він помер, коли мені було три роки. Але, можливо, у тому, що вчиняли німці, для нас усіх криється щось привабливе, щось таке, що лоскоче нерви й дає втіху — щось таке, що відкриває катакомби уяви. Може, частково наш страх і переляк пояснюються тим, що в глибині душі ми знаємо — за сприятливих (чи несприятливих) обставин ми самі охоче збудували б такі табори й пішли туди працювати. Чорний щасливий збіг. Можливо, ми знаємо, що за сприятливих обставин тварюки, які живуть у темряві катакомб, охоче повиповзали б на світло. І на кого б вони були схожі, як ви думаєте? На психічно хворих фюрерів із пасмом на лобі й вусами з вакси, які з криками «хайль» розбіглися б на всі боки? На червоних дияволів, демонів чи драконів, що ширяють на смердючих рептилячих крилах?

— Я не знаю, — мовив Ричлер.

— Я гадаю, що в більшості своїй вони були б схожі на пересічних бухгалтерів. Вузьколобих людців із діаграмами, схемами виробничих процесів та електронними калькуляторами, у повній бойовій готовності почати максимізацію коефіцієнта знищення, щоб наступного разу ми могли замордувати мільйонів двадцять-тридцять замість якихось нещасних семи, восьми чи дванадцяти. І деякі з цих бухгалтерів були б вельми схожі на Тода Боудена.

— Ти не менш моторошний, ніж він, — повідомив йому Ричлер.

Вайзкопф кивнув.

— Тема така, моторошна. А всі ті мертві люди й тварини в Дюссандера в підвалі… це теж було моторошно, хіба ні? Тобі ніколи не спадало на думку, що почати цей хлопець міг з того, що його просто зацікавили концтабори? То було просто захоплення, що не надто відрізнялося від хобі тих малих, які збирають монети й марки або люблять читати романи про відчайдухів з Дикого Заходу? І до Дюссандера він пішов, щоб добути інформацію з перших рук?

— Вуст, — пробурмотів Вайзкопф, але його виправлення потонуло в гуркоті наступної вантажівки, яка їх проминала. «БАДВАЙЗЕР» було написано на борті літерами в людський зріст. «Що за дивна країна, — подумав Вайзкопф і знову запалив цигарку. — Вони не розуміють, як ми можемо жити в оточенні напівбожевільних арабів, але якби я бодай два роки прожив тут, то дістав би нервовий зрив». — Можливо. А може, це просто нереально — стояти поблизу штабелів мертвих тіл і не замаститися.

29

За коротуном, що зайшов у відділок, тягнувся шлейф смороду. Тхнуло від нього гнилими бананами, кремом для волосся «Вайлдрут», тарганячим лайном і нутрощами міського сміттєвоза наприкінці важкого робочого ранку. Були на ньому бувалі в бувальцях штани з візерунком-«ялинкою», подерта сіра казенна сорочка й вицвіла синя куртка від спортивного костюма з майже до кінця відірваною змійкою, що звисала, наче разок зубів на шиї в пігмея. Підошви взуття трималися вкупі з верхніми його частинами завдяки «суперклею». На голові сидів смердячий капелюх. Коротун був схожий на смерть, яка страждає від похмілля.

— Ой, Господи, іди звідси! — закричав на нього черговий сержант. — Гепе, тебе ніхто не заарештовував! Богом клянуся! Іменем матері клянуся! Забирайся звідси, я хочу знову дихати.

— Мені треба поговорити з лейтенантом Бозменом.

— Гепе, він помер. Ми тут усі через це затрахані. Вимітайся, дай нам спокійно пожуритися.

— Мені треба поговорити з лейтенантом Бозменом! — підвищуючи голос, повторив Геп. З його рота виливався в повітря аромат віддиху: