Читати книгу - "Антологія української готичної прози. Том 1"

Скидаючи вдома кожуха, дивлюся, а за поясом є якийсь срібний гріш. Чудуюсь і пригадую собі, звідки він там взявся, але не можу того пригадати. Ніщо иншого, лиш чорний панок силою там його мені вложив. Я сховав того ренського до калитки і запхав під західний ріг хати.

Колись-то запукали панки до вікна, як тоє і всі в хаті виділи. Я вийшов, а вони кажуть: «Чого ти не береш того срібного в хату?» Я кажу: «Як хочете, то я вам дам і два, і три срібних, лиш відчепіться. Геть з обори!» Тоди пішли вони, а котрогось вечора запукали знову. Я вийшов, а вони знову свого жадають. Думаю собі: за тим грошом втиснеться таки нехристь до хати. Аж тут вийшов на обору Семко і панки зникли. Тепер, коли уже срібного нема на розі хати, може і буде біді кінець.

– І що? Чи настав уже кінець тій біді? – спитав священик.

– Правда, що уже такої великої біди не було, но пукала все ще якась нужда не раз до вікон, – озвався Семко. – Тому не хочу я їхнього кметівства. Менше вкушу, скорше ликну. Піду від них, хоч би мені прийшлося і як бідувати.

– Ану ходімо, – сказав священик, – подивимося, чи не заховався ваш ренський, а ви думаєте, що його нема.

Ставши на розі хати, священик вийняв з кишені фляшечку свяченої води і, кроплячи нею, велів усім проказувати молитви. Враз знявся вихор і закрутився у верхах дерев, загудів, застогнав, вдарив у стіни хати, але в той сам час під підвалинами хати спалахнув вогник і всі побачили срібний гріш, що палав білим полум’ям. Священик хлюпнув на нього свяченою водою і гріш підскочив, викотився на подвір’я і, перекинувшись на жабу, голосно зойкаючи, пострибав геть і зник десь на дорозі.

– Ото маєте науку, Яцьку, – промовив священик, – як з нечистою силою горілку пити. Мусите взятися за розум, бо лиха завдасте не лиш собі, а й жоні. А ви, Семку, більше не маєте чого відокремлюватися. Вже ваші гості вам не будуть набридати.

На тім та пригода й скінчилася. Яцько за розум таки взявся, але по-своєму: пив собі в хаті, коли хотів, а по шинках уже не тинявся. Семко зостався на обійсті і далі успішно провадив господарство.

Григорій Данилевський

Народився 14.ІV.1829 р. в с. Данилівці біля Барвінкова на Харківщині. Закінчив Петербурзький університет. Друкуватися почав ще студентом, опублікувавши вірші, українські казки у власній обробці та статті. Згодом утвердився як майстер історичного жанру. Майже всі його твори так чи інакше торкаються України, хоч і писані російською мовою. Письменник вводив у дійові особи українців навіть тоді, коли твір і не стосувався історії України («Княжна Тараканова», «Спалена Москва», «Чорний рік»). У своїх статтях не раз палко виступав за надання права українській мові, здобувши собі славу українського патріота. Написав також кілька фантастичних оповідань: «Біс на вечорницях», «Життя через сторіччя», «Витівки духів», «Прогулянка домовика», «Старі черевики», «Христос-сіяч». Помер письменник 6. ХІІ.1890 р. у Петербурзі.

Оповідання подаються в перекладі упорядника за виданням: Сочинения Г. П. Данилевского. СПб., 1901, тт. 17, 19.

Витівки духів

– Це було років 10 тому, – розказував штабс-капітан Заруцький, – я, як юнкер, повинен був тримати іспит на офіцерський чин у полтавському училищі. Приїхавши до Полтави, я довго шукав помешкання. Мені хотілося найняти одну-дві кімнати з меблями, з харчуванням, щоб мати скромний свій обід без штовханини і галасу готелю. Блукаючи містом, я побачив у віддаленій, глухій вулиці невеликий дерев’яний двоповерховий будиночок і найняв тут дві кімнати через сіни від господарів квартири. Господарі виявилися добродушними старичками, чоловіком і дружиною. З першого ж дня вони оточили мене повною увагою, дбайливо утримували мої кімнати, одяг, ба більше – чудово годували і взагалі опікувалися мною, як рідним. Повертався я додому пізно і спав після навчань і службових занять, як убитий.

Зустрічаючи деяких знайомих у Полтаві, я вільні вечори проводив у них.

– Де ви найняли помешкання? – запитала мене одна пані на якомусь із таких вечорів.

Я назвав вулицю, будинок і своїх господарів Губаренків.

– У Губаренків? – здивувалася пані: – І ви не боїтеся?

– Чого ж мені боятися? Люди вони чудові, дивляться, як за рідним сином, – відповів я.

– Помилуйте… та ж бо це помешкання місяцями стоїть незайняте‚ весь час там біліють на вікнах папірчики з пропозиціями…

– Ну, і що ж? Вулиця тиха, поросла навіть травою; ні піших‚ ні проїжджих – хоч увесь день учися, читай, пиши – ніхто не завадить.

– Як то не завадить? Хіба ж ви не знаєте, – сказала з невдаваним жахом пані: – В цьому будинку, на верхньому його поверсі давно вже поселився привид, що не дає спокою мешканцям. Він ходить ночами по кімнатах, без угаву рухає меблями, випиває воду, перекидає з місця на місце різні предмети.

– Ну, міцно ж я спав всі ці ночі, що не бачив цього, – сказав я з посмішкою.

– Запевняю вас… присягаюся, в місті всі це знають і уникають губаренківської квартири…

– Зі мною шабля і револьвер, – сказав я. – Боятися нема чого… Я постараюсь порозумітися з цим привидом.

Розмова з полтавською пані, проте, справила на мене враження. «Ото провінція, – думав я‚ – неодмінно що-небудь вигадає, наплете, роздує хтозна як і сама потім переймається власними страхами! І звідки це узялося? Цікаво все-таки…»

Привид не покидав моїх думок. Замислений я повернувся ввечері додому, поволі піднявся скрипучими сходами, задзвонив. Господиня подала мені свічку, провела у кімнати, оглянула ліжко, поставила карафку свіжої води, поклала сірники на столик біля узголів’я і, побажавши мені, як завжди, на добраніч, пішла, прихопивши мій одяг і чоботи, щоб почистити.

Я вийшов у сіни, замкнув двері на ключ‚ роздягнувся і ліг, оглянувши перед тим усі закапелки в обох моїх кімнатах, зазирнув під меблі, за піч, у шафу, комод і навіть за штори.

У ліжку я трохи почитав якийсь англійський роман, але незадовго відчув утому і погасив світло. Засинаючи, я подумав: «Оце наплели! І звідки тут взятися привидам? У такому будиночку і до того ж у Твері? На вулиці, де пасуться кози? Нехай би то була Шотландія, замок якийсь чи похмурі швейцарські гори…»

З тим я і заснув. Та не встиг гаразд і розіспатися‚ як раптом – чую шелест, виразний шелест біля узголів’я.

Я прокинувся,