Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

А що дівчина так і сиділа під кодами, то Кіт не зволікав розмовою і, героїчно відмовившись від другого кухлика, звільнив намета. Дорогою він розважав про Джой, що и неї гарне ім'я й гарні очі, що їй, певне, років двадцять два, не більше, що її батько, мабуть, француз; що в ній відчувається воля й палка вдача і що виховувалася вона не в цих диких краях.

VI

По скутих кригою скелях і над лісовою смугою вилася стежина довкіл озера Крейтер і губилася десь у кам'янистому міжгір'ї, що вело просто до Щасливого табору та перших миршавих сосон. Йти пішки з таким тягарем — це зайняло б не один день кривавої праці. На озері був якийсь човен з вітрильцем. Разів два переправитись, і за яких дві години він з усіма своїми бебехами опиниться на тому боці. Та йому бракувало грошей, а перевізник правив сорок доларів за тонну.

— Ваш човник, друже, це золота жила, — закинув Кіт човняреві. — Але ж ось тут є ціла золота копальня!

— Ну то покажіть її, — озвався той.

— Покажу, якщо перевезете мої речі. Ідея чудова, ще й не запатентована, і ви зможете одразу налагодити справжнє діло. То як, згода?

Човняр погодився, й Кіт поклався на його слово.

— Гаразд. Бачите цей льодовик? Поорудуйте там кайлом та прорубайте згори донизу такий собі широкий жолоб — це на день роботи. Зверху донизу. Збагнули? От вам і буде «Чілкут-Крейтер. Акційне товариство перевезень сторчма». За день ви зможете спускати по сотні тонн і пальцем не ворухнувши — тільки грошики в кишеню, центів по п'ятдесят з тонни.

Через дві години Кіт був уже на тому березі, вигадавши на Цьому аж три дні. А коли Джон Беллю наздогнав його, він уже наближався до Глибокого озера — іншої вулканічної западини, наповненої льодовиковою водою.

VII

Останній перехід, поміж озерами Довгим та Ліндерменом, тягнеться три милі, і стежка там, — якщо можна її назвати стежкою, — звивається то вгору на крутий тисячофутовий хребет, а то вниз по слизьких скелях і перетинав широке болото. Джон Беллю аж очі вирячив з подиву, коли Кіт, опріч ста фунтів, завдав собі на плечі ще й п'ятдесятфунтовий мішок з борошном.

— Ходімо, дядечку, диво загартованості! — кепкував небіж. — Ви що, забули смак ведмедини та єдину пару білизни?

Джон Беллю похитав головою.

— Я вже старий, Крістофере.

— Та вам же тільки сорок вісім. Хіба ви забули, як мій дід, сер, а ваш батько, старий Айзек Беллю убив кулаком чоловіка, коли йому було шістдесят дев'ять років?

Джон Беллю, гірко усміхаючись, проковтнув пілюлю.

— Я хочу, дядечку, поділитися з вами важливою новиною. В мені сталися деякі зміни. Виховувано мене мазунчиком, це так. Але тепер я ношу вантажі більші, ніж ви, ходжу швидше, ніж ви, і можу збороти вас одним замахом кулака.

Джон Беллю підніс руку й урочисто сказав:

— Крістофере, хлопчику, я бачу, що можеш. Вірю, що ти можеш це зробити навіть з отим клунком за плечима. Ти досягнув майже неймовірних успіхів.

Наостанку Кітові довелося мандрувати туди. Й сюди чотири рази на день, тобто проходити двадцять чотири милі, причому дванадцять з них з тягарем у півтораста фунтів. Він стомився, але почував себе добре й пишався своєю витривалістю. А їв і спав так, як ніколи в житті, і коли йшлося до кінця роботи, аж трохи сумував.

Одне бентежило його. Кіт був певен, що коли спіткнеться із стофунтовою вагою, то вціліє, та якщо впаде з додатковими п'ятдесятьма фунтами, може скрутити в'язи. Стежки через болото доводилося раз у раз торувати нові, бо кожна стежина скоро пробивалася до бездонних мочарів. Отак, прокладаючи собі стежину, Кіт несподівано розв'язав проблему зайвих п'ятдесяти фунтів.

Колихка драговина піддалася під ним, Кіт заточився й брьохнувся ницьма. П'ятдесят фунтів не завдали йому шкоди, хоч і придавили шию, але сто фунтів за плечима дали змогу лише зіпнутися навкарачки, та й годі. Одну руку засмоктало йому аж по плече, а щока вже лежала на твані. Тільки він вирятував ту руку, як загрузла друга. Звільнитися від шлейок було неможливо, а сто фунтів не давали йому встати. Спираючись на руки й коліна й зав'ялаючи то лівою, то правою рукою, Кіт спробував доповзти до того місця, де впав мішок з борошном, та тільки знемігся й так витолочив ледь укриту травою поверхню, що на ній виступила каламутна вода в небезпечній близькості до його носа й рота.

Кіт спробував перекинутися на спину, але натомість загруз обома руками й нараз відчув, що потоне. З винятковою терплячістю він витяг з трясовини спершу одну, потім другу руку, склав їх пластом, сперся на них підборіддям і заволав на поміч. Трохи перегодом позад нього хтось зачвякав по багнюці.

— Поможи, друже! — озвався Кіт. — Кинь мотузка абощо!..

Йому відповів жіночий голос, і він одразу впізнав його.

— Якщо ви розстебнете шлейки, я зможу встати.

Сто фунтів гупнуло в болото, а Кіт поволі зіп'явся на ноги.

— Оце ж пригода! — засміялася міс Гастел, побачивши його заквацяний багном вид.

— А чом би й ні, — весело відказав Кіт. — Це моя улюблена гімнастична вправа. Раджу й вам — вона неабияк зміцнює груди й хребет.

Він витер обличчя й струснув з руки бруд.

— О! — вигукнула вона. — Та це ж містер, що його смоктонуло!.. Містер Смок Беллю.

— Щиро дякую за вчасний порятунок та нове ім'я. Мене перехрестили. Відтепер я вимагатиму, щоб мене так і кликали Смок Беллю. Це сильне ім'я, і не без глибшого сенсу: цим разом мене таки мало не засмоктало.

Нараз він примовк, а відтак не знати чого люто скривився:

— Знаєте, що я тепер зроблю? Повернуся в Штати. Одружуся. В мене буде багато дітей. Вечорами збиратиму їх біля себе й оповідатиму про свої поневіряння на чілкутській стежці. І якщо вони не заплачуть, — чуєте, — якщо не заплачуть, — то я з них шкуру здеру!

VIII

Насувалася полярна зима. Сніг укрив землю на шість дюймів, а крига сковувала озера, дарма, що лютували бурі. Якось надвечір, вибравши часину, коли вітер трохи