Читати книгу - "Острів Смерті"

всі мої гріхи потонуть у темряві й ніхто не вкаже на них пальцем, та надії мої не справджувалися: надходила ніч, безмісячна, беззоряна, а відчуття провини не зникало, хоч би як далеко я перебував від людської оселі і не бачив вогника в її вікнах. У пітьмі народжувалися нові помилки й муки, ховалися страшні химери. Денне світло не тільки освітлює наші обличчя, а й сліпить очі іншим людям, я ж спритно тікаю від жінок, непомітно-ні Кадзуко, ні Акімі, ні Місао, ні Савако, а тепер і Токіко навряд чи зможуть дізнатися, куди подівся такий пройдисвіт, як я, одним словом, я зникаю в пітьмі і, прикинувшись чужинцем, подумки повторюю: я в повній безпеці, та це не означає, що мої гріхи зникли, що я забув про них хоч на один день, навіть якщо обмануті жінки, точніше, їхні мстиві духи, не проклинають мене за завдану прикрість; дарма я переконую себе, що намагаюсь залишити про себе добру пам'ять, бо досить було мені опинитися в Юкіе, як я чиню вже нове зло. Мені здається, що цей світ — пекло, а я ще за життя став привидом, який блукає в темряві, і нема мені спасіння.

Ну й заметіль! Звичайно, коли мені вдавалося заховатись у нічній темряві, якийсь час я насолоджувався відпочинком, а тепер, коли на землю падає сніг і загладжує всі гріхи, як милосердний Будда, коли навколо темніє, але перед очима кружляють білі сніжинки й ця біла ніч доходить до самого серця, мені здається, що колишні провини ховаються під білим покровом, як гроби. Під час такого снігопаду шум у місті припиняється. Чути легкий дзенькіт посуду — це Юкіе порається на кухні. Маленький садок засипало снігом,— за мого дитинства його випадало набагато більше. Мати щось шила, а я прислухався, як тихо, тихіше, ніж зараз, спадали з неба лапаті сніжинки, як час від часу купки снігу зривалися з дерев і гупали на землю, в кабиці тлів жар, і мати підкидала хмизу, й він тріщав, наганяючи на мене журбу. „Мамо, мені сумно”,-пригадую, жалівся я. „Тобі нема чого журитися — з тобою твоя мати”,-відповідала вона, та все одно мені не ставало веселіше на душі в такі дні, вечори, коли надворі сніжило. Мабуть, і її щось гризло, бо час від часу, завмерши з голкою в руці, вона начебто намагалася почути якісь далекі звуки. Я не знаю, чи чоловік покинув її, чи рано помер, але тоді вона була ще молода, гарна й лагідна, у пошуках щастя мандрувала з провінції в провінцію, поки нарешті не потрапила в благодійний шпиталь і упокоїлась, уже постарівши на обличчі, хоча відтоді, як вона разом зі мною сиділа біля вогнища, минуло небагато років, тобто померла передчасно, ніколи їй не таланило, та ще й з таким тягарем на руках, як я; обдурена черговим чоловіком, вона хапала мене за руку, і ми крутилися по світу, як той обертовий ліхтар — так наче сенс життя у втечі. Може, якби ми залишилися в тому далекому, невеличкому, засипаному глибоким снігом селі — мені здається, що це моя батьківщина, хоча не можу пригадати, в якій вона префектурі, і в матері не розпитав,— то наше життя, мамине й моє, склалося б зовсім інакше. „Якби тебе не було…” — скаржилася пізніше мати, священик слухав ці слова і, всміхаючись, приказував: „Було б добре віддати таке чортеня кудись у підмайстри. Тоді б тобі жилося вільніше”,— а я від гніву ладен був накинутися на нього, як собака. Та я думаю, що єдиним щастям для матері було жити разом зі мною. „Мамо, чому падає стільки снігу. Це снігова королева сипле його?” — розтираючи сонні очі кулачками, питав я. „Ні, не королева. Вона тільки стукає у двері й краде маленьких дітей, які не слухаються мами й вискакують надвір. Ти зрозумів, що цього не можна робити?” — повчала вона. Я кивав головою, а сам думав: „Якщо снігова королева з'являється тільки сніжної ночі, то це означає, що саме вона сипле сніг. І, мабуть, робить це від гіркого почуття самотності. Живе одна в горах, сумує без діток, а тому засипає землю снігом і йде до села шукати їх”. Але ж діти сиділи з матерями, й ніхто їй дверей не відчиняв, а тому вона шкандибала, ледве волочачи ноги, від двору до двору. Не було матерів без дітей і дітей без матерів, саме тому вона, залишившись сиротою…

— Ой, ви ще не зачинили вікна?

— Милуюся снігом.

— І вам не холодно? Але ж уже темно.

— Ні, не холодно.

— Ну й сніг! Сядьте біля котацу. Скоро будемо вечеряти.

— Поспішай.

Біля котацу таки тепло, видно, я довгенько споглядав засніжений садок, якщо руки й ноги так заклякли, та навіть і тут, коли заплющу очі, немов наяву бачу снігову завісу; в тому селі снігу випадало набагато більше — здавалось, сніжинки обступали нас з усіх боків і проникали в наші тіла. „Тобто у вас з матір'ю” — питала в о н а. „Так, нас було двоє”.— „А батька не було?” — „Я його не пам'ятаю”,— відповідав я. „Хоч вас відгороджували від світу снігові кучугури, ви, мабуть, не почувалися самотніми з матір'ю”,— проказала в о н а. Чому я розповів їй правду? Адже моїм ремеслом було годувати жінок вигадками, я жодного разу не відкрив нікому свого серця, не розповів про своє дитинство, а от для неї зробив виняток — може, тому, що вона всміхнулася до мене такою сумною усмішкою. „Вам пощастило, у вас була мати”,— сказала вона. „А хіба в тебе не було?” — спитав я. „Рідної матері не пригадую. Відколи себе пам'ятаю, в домі жила мачуха. Я відразу зрозуміла — ніхто мені цього не підказував,— що вона мені чужа. А тому я не могла звикнути до неї. Певно, і вона мене не злюбила».— „Значить, і ти настраждалася?” — сказав я. „Щоб дуже, то ні. Я не можу сказати, що мачуха знущалася з мене, ні, такого не було, ми жили, як усі люди, задля прожитку не доводилось надриватися, та мені не вистачало материнської любові, навіть батько мене сторонився і в усьому здавався на мачуху, а тому я почувалася самотньою”,— розповідала вона. „Моя мати теж була нещасна. Коли я бачив, як у зимовий день вона схилялась над шитвом, то хотів швидше вирости і зробити щось таке, щоб на її вустах з'явилася світла, радісна усмішка”,— згадував я. „А я