Читати книгу - "Лоліта"

Changeons de vie, ma Carmen, allons vivre quelque part ou nous ne serons jamais s par s. Огайо? Хащi Масачусетсу? Мерi Мей? Байдуже, навiть якщо цi її очi потьмянiють до риб'ячої нечулостi, й сосцi набрякнуть i потрiскаються, а чудовне, молоде, вкрите мохом гирлячко опоганять i розiрвуть пологи — навiть тодi я буду все ще шаленiти вiд нiжностi на самий знак твого дорогого, змарнiлого личка, лише вiд звуку твого гортанного молодого голосу, моя Лолiто.

"Лолiто", проказав я, "це, мабуть, намарно й безглуздо, та я маю це сказати. Життя є вельми коротким. Звiдти до старого авто, яке так добре вiдоме тобi, двадцять, двадцять п'ять крокiв вiдстанi. Не дуже велика прогулянка. Зроби цi двадцять п'ять крокiв. I будемо жити собi до споконвiку.

Carmen, voulez-vous venir avec moi?" "Ти хочеш сказати", вiдповiла вона, вiдкривши очi й злегка пiднявшись (змiя, що готова вдарити), "ти хочеш сказати, що даси нам (нам!) грошей, тiльки якщо я пересплю з тобою в готелi? Ти це хочеш сказати?" "Нi, нi. Ти мене вульгарно зрозумiла. Я хочу, щоб ти залишила свого евентуального Дiка й цю страшну вирву й переїхала до мене — жити зi мною, померти зi мною, все, все зi мною" (даю загальний сенс моїх слiв).

"Ти ненормальний", сказала вона, по-дитячому приндячись.

"Змiркуй, Лолiто. Жодної рiзницi не буде. Окрiм однiєї штуки, та це не до уваги (скасування страти, я хотiв сказати, та не сказав). В усякому разi, навiть якщо ти вiдмовишся, ти все одно отримаєш своє... frousseau".

"Ти не жартуєш?" спитала Доллi.

Я передав їй конверт з чотирма сотнями доларiв й чеком на три тисячi шiстсот.

Непевно, обачливо, вона взяла mon petit cadeau, й раптом чоло в неї чарiвливо зажеврiло.

"Стривай-бо", промовила вона проти волi, "ти нам даєш чотири тисячi монет!" Я затулив обличчя рукою й ридма заридав — найгарячiшими сльозами, що я колись проливав. Я вiдчував, як вони в'ються промiж моїх пальцiв й течуть по пiдборiддю, й обпiкають мене, й нiс в мене був закладений, i я не мiг перервати ридання, й тут вона торкнулась моєї п'ястi.

"Я помру, якщо ти торкнеш мене", сказав я. "Ти цiлком упевнена, що не поїдеш зi мною? Чи є хоч найменша надiя, що поїдеш? Тiльки на це вiдкажи менi".

"Нi", сказала вона, "нi, любий, нi". Вперше в життi вона так до мене звернулась.

"Нi", повторила вона. "Про це не може бути й мови. Я б швидше повернулась до Ку. Рiч у там, що — " Їй бракувало слiв, вочевидь. Я подумки зрядив її ними — ("...вiн розбив моє серце, ти лише розбив моє життя").

"Це так дивно", вела далi вона, — упс! (конверт зслизнув з канапи вниз, вона пiдняла його), "так неймовiрно дивно з твого боку... таку купу грошей! Це розв'язує всi питання. Ми можемо виїхати хоч наступного тижня. Припини плакати, прошу тебе! Ти повинен зрозумiти. Дозволь менi принести тобi ще пива? Ах, не плач! Менi так шкода, що я так обдурювала тебе, та зараз нiчого не вдiєш".

Я витер обличчя й пальцi. Вона всмiхнулась, дивлячись на cadeau. Вона була в захватi. Хотiла покликати Дiка. Я сказав, що за хвилину менi вже буде час вiд'їжджати, й що зовсiм, зовсiм не хочу його бачити. Ми спробували знайти тему для розмови. Чомусь, я все бачив перед собою — образ мигтiв i єдвабно полискував на вологiй сiтчатцi — яскраву дiвчинку дванадцяти рокiв, сидячу на порозi й камiнцями дзвiнко жбурляючу в пусту бляшанку. Я вже почав говорити в пошуках недбалого зауваження: "Цiкаво, що сталося з маленькою Мак-Ку — чи вона одужала?..." та вчасно припинив, боячись, що вона вiдкаже: "Цiкаво, що сталося з маленькою Гейз?" Врештi-решт, довелось згадати грошовi справи. Переданий їй чек був чистим прибутком вiд здавання матчиного будинку. Вона здивувалась — думала, що вiн давно вже проданий. Нi ще (я, втiм, дiйсно це сказав їй в свiй час, щоб розiрвати всякий зв'язок з Рамзделем). Повiрений скоро надiшле їй звiт про фiнансовий стан. Становище — найлiпше. Дiм можна продати за добру цiну. Деякi з недорогих акцiй, належних її матерi, надзвичайно пiднялись. Нi, менi дiйсно пора. Час менi йти, й знайти його i його знищити.

Позаяк я знав, що не переживу торкання її губ, я доволi довго вiдступав, наче в манiрному танцi, при кожному русi, який вона та її черево робили в моєму напрямку.

Вона й собака проводили мене. Мене здивувало (нi, це риторичний зворот — зовсiм не здивувало), що вид автомобiля, в якому вона так багато їздила й дитиною й нiмфеткою, нiяк не подiяв на неї. Зазначила тiльки, що вiн, мовляв, деiнде полiловiяв од старостi. Я сказав, що вiн належить їй, що я можу взяти автобус. Попросила не теревенити, вони вiдбудуть лiтаком на Юпiтер або Юкон i там куплять машину; я сказав, що в такому разi я куплю в неї Iкар за п'ятсот доларiв.

"Таким темпом ми будемо скоро мiлiонерами!", скрикнула вона, звертаючись до захопленого собаки, — якого вони з собою не збиралися брати.

Carmencite, lui demandais-je...

"Одне останнє слово",