Читати книгу - "Діти Безмежжя, Олександр Павлович Бердник"

— А ти, Учителю? — занепокоєно запитав Ясноцвіт.

Сонцезір якось дивно поглянув на нього.

— Я теж походжу недалеко. Буду чекати вас. А коли зберемось, скажу про наступне завдання. Не турбуйтесь — роботи вистачить.

Чотири пари мовчазно розійшлися від «Райдуги». Біля апарата залишився один. Учитель.

Він сумно і занепокоєно дивився на вихованців своїх. їхні постаті зменшувались, зникали в слабкому світлі Юпітера. Ось уже не видно нікого. Німує пустеля Космосу. Тиша Світобудоби поглинула в собі все — життя і рух.

Сонцезір важко зітхнув. Подумав. І, не стримавшись, кинув у ефір тривожні слова:

— Друзі мої! Не забувайте слів Учителя. Ждіть перешкод завжди і всюди. Щодня. Щохвилини.

І з безодні небуття донеслася гаряча відповідь Ясноцвіта, а за нею трьох інших юнаків:

— Ми чуємо, Учителю!

Минала друга година.

Багато ущелин перестрибували Зоря і Ясноцвіт. Багато зразків порід дослідили вони, опромінюючи їх аналізатором.

Портативні автосекретарі записували вивчене, широкі рюкзаки приймали в своє нутро зразки.

В кількох місцях Ясноцвіт натрапив на темно-зелені поклади дивного мінералу. Аналіз показав, що це звичайний лід, замерзла вода. Зоря була дуже здивована.

— Чому вода? Звідки вона тут?

— Адже на Місяці теж є викопний лід? — заперечив юнак.

Зоря згадала розповідь Асурамія, свої блукання на супутнику Землі.

— Але ж там було колись життя, — сказала дівчина. — Так думають вчені тепер. Була атмосфера, моря.

— А звідки ми знаємо, що було тут? — запитав Ясноцвіт. — Ще не мало століть пройде, поки ми дізнаємося про тайни планет та їх супутників.

Зоря подумала.

— Це правда. Згадую, як я була вражена на Місяці, коли почула історію Лемурії.

— Неймовірна розповідь, — підхопив Ясноцвіт. — Якби не матеріальні докази, можна було б прийняти за вигадку.

Зоря раптом насторожилася, схопила хлопця за руку.

— Зачекай! — прошепотіла вона.

— Що таке?

— Хіба не чуєш?

Юнак прислухався. В ефірі глухо прозвучав заклик:

— …до-по-мо-гу!

Обличчя Зорі зблідло. Голубі очі, як завжди при тривозі, потемніли.

— Хто це? — скрикнула вона.

— На до-по-мо-гу! — знову долинуло з Космосу.

— Це Учитель! — глухо сказав юнак. — Скоріше до нього! Він схопив дівчину за руку, кинувся вперед.

Скелі, ущелини, прірви.

Мимо.

Летить вниз каміння, беззвучно проноситься біля них, але Ясноцвіта ніщо не злякає, не втримає.

Там лунає заклик Учителя. З ним щось трапилося. Адже він сам, без супутників.

— Я відчував, — прошепотів юнак. — Я не хотів, щоб він залишався сам.

— Але ж він досвідчений, — задихано говорила дівчина, поспішаючи за ним. — Що з ним може статися?

— Тут? У чужому світі? — болісно сказав Ясноцвіт. — Хто може знати про всілякі несподіванки. Вперед, вперед, Зоре! Хто зна, що там діється!

Ось уже плато, на яке опускалися вони з Космосу. Над далекими гірськими зубцями сходить невеликий диск Сонця. Він посріблив верхівку космольота. Все навколо ожило, заіскрилося. В безодні неба потьмянів диск Юпітера.

Взявшись за руки, Ясноцвіт і Зоря широкими стрибками наближалися до «Райдуги». Вони бачили, як з різних боків швидко мчали до них ще три нари.

Ясноцвіт до сліз в очах дивився навколо. Біля космольота нікого не було. На рівнині теж.

Ось друзі всі разом. Вони зупинилися — задихані, стривожені. Дивляться одне одному в очі.

— Ви чули? — запитав першим Ясноцвіт.

— Чули, — сказала Горлиця.

— Що?

— Голос Учителя.

— Ми теж… Він кричав про допомогу.

— Ми чули те саме! — схвильовано підтвердив Космослав.

— Тоді де ж він? — скрикнула Хвиля. — Чому ми стоїмо? Треба шукати його.

— Віора! — рішуче сказав Космослав. — Швидко в космоліт. Перевір всі каюти. Ми розійдемось по околиці. Обійдемо всі найближчі долини та ущелини. А потім з Хвилею ти приєднаєшся до нас.

Віора зник в отворі «Райдуги».

— Гукайте! — наказав Космослав.

— Учителю-ю-ю! — гучно линув у простір заклик. Учні прислухались, затамувавши подих. Відповіді не було.

— Учителю-ю-ю! — не вгавали стривожені люблячі серця, і здавалося, що саме Сонце співчутливо зупинилося в небі, щоб не порушити великої тиші очікування.

Але марними були всі заклики. Сонцезір не відгукнувся. Похмурим вийшов з космольота Віора. Не питаючи його ні про що, Космослав наказав:

— Пішли. Не гаяти жодної хвилини. Вперед, друзі…

Через кілька годин вони повернулися до «Райдуги», втомлені, подряпані, голодні і розчаровані.

Мовчали. Не дивилися одне на одного.

В очах Зорі блищали сльози.

Вісім юних учнів залишилися самотніми, в далекому холодному, непривітному світі.

Учитель Сонцезір зник.