Читати книгу - "Мартін Іден, Джек Лондон"

Помалу до неї верталася довіра, і вона ще раз уважно перечитала листа. Йому довго довелося пояснювати їй, звідки саме у нього взялося так багато грошей, і ще довше переконувати, що це гроші направду її і що йому вони не потрібні.

- Я покладу їх у банк на твоє ім’я,- сказала вона врешті.

- І не думай. Бери їх собі і роби з ними, що хочеш. А ні, то я віддам їх Марії, вона знайде, куди їх притулити. Я б радив тобі найняти служницю і відпочити як слід.

- Піду зараз розповім Бернардові,- мовила Гертруда, прощаючись.

Мартін спохмурнів, але зараз і посміхнувся.

- Гаразд,- сказав він.- Тоді він, мабуть, ще запросить мене на обід.

- Авжеж, запросить! Я певна! - з запалом вигукнула Гертруда і, міцно обнявши брата, поцілувала його.

Настав день, коли Мартін відчув себе дуже самотнім. Він був здоровий і дужий, але не мав ніякої роботи. Тепер, коли він кинув писати й учитися, коли він втратив Брісендена й Рутину любов, життя його стало великою пусткою. І не давалося цієї пустки заповнити дорогими ресторанами та єгипетськими сигаретами. Щоправда, його непереможно вабили південні моря, але він відчував, що тут, у Сполучених Штатах, ще не все закінчено. Дві його книжки мали незабаром вийти з друку, і в нього ще чимало було книжок, які можна б видати. Отже, треба було почекати, щоб в океан поїхати з торбою золота. Він знав одну долину й бухту на Маркізьких островах, що їх можна було купити за тисячу чілійських доларів. Долина простягалася від схожої на підкову бухти до вершин високих, хмарами повитих гір і мала площу яких десять тисяч акрів. Її всю вкривали тропічні плодові дерева, а куріпок і кабанів там аж роїлося. Де-не-де траплялися там стада дикої худоби, а вище, в горах, паслися цілі гурти, на яких часом нападали зграї диких собак. Увесь той закутень незайманий. Ще жодна людина там не селилась. І все це разом з бухтою можна було купити за тисячу чілійських доларів.

Бухта, як він собі пригадував, була чудова і така глибока та безпечна, що Південно-Тихоокеанський путівник рекомендував її як найкращу гавань для ремонту суден на сотні миль довкола. Він купить шхуну,- подібне до яхти, обшите міддю, прудкохідне суденце,- і торгуватиме копрою та збиратиме перли. А житиме в тій долині. Збудує патріархальну очеретяну хатину, як у Таті, і заведе собі в долині й на судні темношкіру службу. Він прийматиме там агента з Тайоги, капітанів торговельних суден, що не мають сталого курсу, і взагалі весь цвіт блукацької братії з південних морів. Житиме він відкрито й частуватиме гостей по-королівському. І з часом забудуться прочитані колись книжки і весь цей світ, що виявився таким злудним.

Але задля цього треба тут, у Каліфорнії, добряче набити черес. Гроші вже почали напливати. Скоро хоч одна книжка матиме успіх, можна буде спродати цілу цю купу рукописів. Він ще складе в збірки дрібніші оповідання та поезії і запевнить собі й долину, й бухту, і шхуну. А писати він уже ніколи не буде. Це вже твердо. Тим часом же, поки не вийшли книжки, треба щось більше робити, аніж тільки існувати в такому півсні й байдужості до всього світу, як оце зараз.

Якось у неділю вранці він довідався, що того дня спілка мулярів улаштовує у парку Шелмаунд пікнік, і вирішив туди піти. Давніше він часто бував на робітничих гулянках і добре знав, що це таке, тож, коли увійшов до парку, у ньому вмить прокинулись давні призабуті почуття. Кінець кінцем, робітники ж для нього свої люди. Серед них він народився й виріс і, хоч на деякий час їх покинув, тепер був радий до них повернутися.

- Та це ж Март! - гукнув раптом хтось коло нього, і на плече йому лягла дружня рука.- Де ти пропадав? Плавав? Ну, ходім вип’ємо!

Він опинився в гурті давніх приятелів; декого, правда, не вистачало, та зате були й нові обличчя. Не були вони собі мулярами, але, як і колись, ходили на всі недільні гулянки, щоб потанцювати, посміятися та й силою поважитись. Мартін випив з ними і знову відчув себе людиною. Дурень він був, що покинув їх, подумав Мартін. Він був би куди щасливіший, коли б лишився з ними, а не тягся до книжок та до тих, що там нагорі. Щоправда, пиво вже не здавалось йому таким добрим, як раніш. Воно вже не смакувало так. Це, певно, Брісенден відбив у нього охоту до простого пива. А книжки відучили його спілкуватися з давніми друзями. Він вирішив довести собі самому, що не відучили, і пішов до майданчика танцювати. Там спіткав він слюсаря Джіммі, сестриного пожильця, в товаристві високої білявої дівчини, яка одразу ж віддала перевагу Мартінові.

- Зовсім як давніш! - пояснив Джіммі товаришам, що почали з нього сміятися, коли Мартін з білявкою закружляли у вальсі.- Але я навіть і не серджуся. До біса радий його бачити. Дивіться, як танцює! Шовком звивається! То хіба ж можна за такого дорікати дівчатам?

Проте Мартін чесно повернув дівчину Джіммі, і вся трійця разом з півдесятком товаришів почала сміятися й жартувати, дивлячись на танцівників. Усі були раді бачити Мартіна. Ще не вийшла в світ жодна його книжка, тож і не мав він в їхніх очах фіктивної вартості. Вони любили його заради нього самого. Він чувся наче принц, повернений із вигнання, і самотнє його серце розцвітало, купаючись у хвилях щирої зичливості. Мартін розшаленів і був у найкращій формі. До того ж, у кишенях бряжчали долари, і так само, як і в ті дні, коли він вертався з плавання, вони текли потоком.

На танцювальному майданчику Мартін випадково побачив Лізі Конолі в парі з якимсь молодим робітником, а трохи згодом спіткав її в буфеті і підійшов до неї. Після здивованих вигуків і привітань він повів її в парк, де вони могли вільно погомоніти, не потребуючи собі перекрикувати музику. Тільки він заговорив до неї, вона вже належала йому. Він одразу відчув це. Він читав це в гордій покорі її очей, у пестливих рухах її гордовитого тіла, в жадібній увазі, з якою вона